Проминуло два роки самотності Олени. Так склалося в її долі залишилася вдівцею у двадцять вісім років. Вони з чоловіком прожили разом небагато, ледве рік, вже мріяли про дітей, коли все раптом зруйнувалося.
Богдан прийшов з роботи раніше з головним болем.
“Відпросився у начальника, голова розривається”, сказав він дружині, коли та також повернулася й побачила його блідим, що лежить у ліжку.
“Бодю, може викличемо швидку? У тебе вже не перший раз такі напади”, наполягала Олена.
“Не треба, відляжусь, бувало й гірше”, відповів він і відвернувся до стіни.
“Зараз зроблю тобі м’ятний чай”, і пішла на кухню.
Поки заварювала, думала:
“Це ж не перший раз. Чому він відмовляється до лікарні? Та й взагалі у тридцять чотири роки так мучитися? Щось тут не так.”
Олена принесла чай, поставила на тумбочку й легко торкнулася чоловіка:
“Бодю, Богдане…” Він не відгукувася. Вона сильніше штовхнула його нічого. Тоді в паніці викликала швидку й подзвонила свекрусі.
“Марійко Степанівно, Бодя не рухається, я вже викликала лікарів.”
“Зараз прийду”, відповіла та.
Свекруха прийшла раніше за медиків жила у сусідньому будинку. Лікар підійшов, перевернув Богдана, перевірив пульс:
“На жаль, нічого вже не зробиш. Ваш чоловік помер.”
Далі все було немов у тумані. Допомагали сусіди у цих двох жінок, розбитих горем, не було родичів. Після похорону вони ледве приходили до тями. Часто бачилися, підтримували одна одну.
Олена залишилася сама у новій квартирі, куди вони з Богданом переїхали півроку тому. Постійно дивилася на весільні фото на стінах. Хоча Марійко Степанівна й казала, що треба прибрати їх у комод, вона не робила цього. Не могла змиритися. Він був таким молодим… Лікарі знайшли підступну хворобу мозку тому й пішов так швидко.
Зустрічалися вони півтора року, жили разом, але весілля відкладали. Збирали гроші на квартиру, потім лікували матір Богдана у неї боліло коліно, потрібна була заміна суглоба. Нарешті все склалося. Одружилися, заселилися у нову оселю.
Одного разу Марійко Степанівна знову завітала. “Хто вона тепер? Колишня свекруха?” думала Олена. Та жінка відмовилася від спадщини сина на її користь. Раз на тиждень вони бачилися, часто дзвонили.
Минув рік, а Олена досі не могла забути Богдана. Але свекруха почала ніжно наполягати:
“Оленко, ти ж молода. Виходь з подругами, спілкуйся. Бодя не хотів би бачити тебе такою зневіреною. Ви кохали одне одного, але життя триває. Тобі скоро тридцять це ще початок.”
“Не знаю, Марійко Степанівно… Ніби й я вмерла разом із ним”, відповідала вона.
“Саме тому тобі треба рухатися далі! У тебе ще буде щастя, діти. Хоч вони й не мої кров’ю, але я їх любитиму як онуків. Адже в мене більше нікого немає…”
Тут свекруха заплакала. Вона намагалася бути сильною, але знала: зі смертю сина втратила все.
Поступово Олена почала відтавати. Разом з колегами сходила в кав’ярню, а свій перший День народження без чоловіка відзначила з Марійко Степанівною. Сиділи удвох, пили чай з тортом, а на столі стояли троянди такі самі, які колись дарував Богдан. Свекруха подарувала їй вишивку: два кошенята гріються біля каміну. “Це на щастя”, запевнила вона.
Настав грудень. Снігу було ще мало, а через місяць Новий рік.
“Ось, Бодю… Перший рік без тебе”, говорила Олена, дивлячись на його фото.
Свекруха наполягала:
“Прибери фото зі стін. Залиш одне, якщо хочеш.”
Але Олена не наважувалася. Та одного разу Марійко Степанівна сама зняла їх, залишивши лише маленьку рамку на комоді.
Якось вона запитала:
“Як зустрічатимеш Новий рік?”
“Вдома. На роботі буде корпоратив, але він раніше. А потім просто канікули.”
Свекруха задумалася:
“А може, поїдемо до санаторію? Мені запропонували путівки. Як тобі ідея?”
Олена нерішуче погодилася. “Все одно сидіти вдома…”
У санаторії було тихо. Літні пари, пенсіонери. Олена гуляла сосновим лісом, годувала білок. А одного разу Марійко Степанівна радісно повідомила:
“Завтра дискотека! Я познайомилася з Тарасом Івановичем, він теж піде з нами.”
Олена усміхнулася: свекруха, мабуть, навмисне знайшла собі кавалера, щоб підштовхнути її. Того вечора в залі було душно, і вона вийшла на вулицю.
“Другий січня… Яким буде цей рік?” думала вона, йдучи сніговою стежкою.
Назустріч йшов чоловік. Молодий. Вони посміхнулися.
“Добрий вечір. Звідки тут така снігова королева?”
“Добрий. Я тут у санаторії.”
“Артем”, представився він, дивлячись їй у вічі.
“Олена.”
Вони пішли гуляти. Артем розповів, що привіз сюди батька у того проблеми з серцем.
“Я вже втретє тут, знаю, що нудно, але неВони пішли далі по стежці, і Олена раптом усвідомила, що вперше за довгий час відчуває, як щось тепле й світле прокидається в її серці.
(Let me know if you’d like me to refine or adjust this conclusion further.)