**Щоденник Антоніни Петрівни**
“Мамо, тато був правий, коли казав, що в тебе з головою не все гаразд! Тепер я сам бачу ти ненормальна. Лікуватися не збираєшся?”
Я здивовано дивлюся на сина. Так, він завжди був непростим хлопцем, але щоб так відверто кидати такі слова рідній матері…
…Ніколи не думала, що доведеться розлучатися з чоловіком після двадцяти пяти років шлюбу. Але саме я подала на розлучення.
Бо одного дня раптом усвідомила: я його не знаю. Здавалося б, за стільки років можна вивчити людину вздовж і впоперек. Та вийшло інакше. Дмитро виявився безсердечним.
Коли я принесла додому злиденне цуценя таке худе, що ребра виступали, він влаштував скандал:
“Тоню, тобі більше нічим зайнятися? Нащо цю покидьківню в хату тягнеш?”
“Дімо, та подивись на нього! Він же ледве дихає. Як можна було пройти повз?”
“Усі проходять, а ти не змогла? Мати Тереза, чи що? У нас найрозумніша, виходить?”
Тієї ночі я довго плакала. І через цуценя, яке ледь трималося на лапах, і через чоловіка, який показав свою справжню суть.
Він ніколи не був ідеальним, але я заплющувала очі на його недоліки. Адже ідеальних людей не існує.
Але того дня він перетнув межу. “Як так?” схлипувала я. “Невже так важко бути людиною? Як можна байдуже пройти повз страждання?”
Скандалами не обмежилося. Дмитро всім виглядом давав зрозуміти, що ця “покидьківня” йому набридає:
“Коли ти вже позбавишся його? Скільки можна терпіти цю напівдохлу тварюку?”
“Напівдохлою” він називав цуценя лише тому, що воно тремтіло, хоч у хаті було тепло.
Замість того, щоб допомогти поставити маля на лапи та знайти йому господаря, він тікав у гараж до таких самих “втікачів” від родини.
Повертався пізно, пя́ний, і знову лаявся на мене та “злидні”, які я принесла в дім.
“Не любиш тварин ще можу зрозуміти, думала я, сидячи у вітальні. Але невже тобі байдуже й на мене?”
Мені було важко. Доводилося відпрацьовувати з роботи, щоб возити цуценя до лікаря чи виводити на вулицю.
А ще я боялася залишати його наодинці з чоловіком. Після стількох років він став для мене чужим. Від нього можна було очікувати всього, тим паче коли він пив.
Одного разу на роботі раптом стиснуло серце ніби хтось здавив груди. Я відпросилася й повернулася раніше.
І застала його на місці злочину: він ніс Рекса до гаражів, мабуть, хотів позбутися. Цього я пробачити не змогла. Тому подала на розлучення.
“Через собаку? репетував він. Ти зїхала з глузду на старості літ!”
Я ігнорувала його слова. Старою себе не вважала й розуму не позбулася. Просто зрозуміла: більше не можу з ним жити.
Наш син, який тоді жив із дівчиною в Одесі, несподівано став на бік батька:
“Мамо, ти в нормі? Хіба можна через собаку руйнувати сімю?”
“Сімї вже немає, сину. І розлучаюся я не через собаку, а через те, що твій батько втратив людяність.”
“Можна не любити тварин, але спеціально шкодити їм… Нормальна людина так не вчинить!”
Мої слова його не переконали. На знак протесту він припинив зі мною спілкуватися, заявивши, що це я “залишила батька без даху”.
Квартира була моя ще до шлюбу, тому Дмитро не міг претендувати на неї. Від батьків у нього лишився будинок у селі, але чи стоїть він ще невідомо. Мені це було байдуже.
Дмитро зробив свій вибір. Ніхто не змушував його ставати жорстоким. Страшно подумати, що сталося б із цуценям, якби я не втрутилася.
Залишилася я з Рексом. Виходила його, повернула віру в людей. Спочатку хотіла віддати в добрі руки, але залишила собі.
“Якщо підібрала тепер і відповідальність на мені”, сказала йому.
“Гав!” радісно махнув хвостом Рекс. Він і слухати не хотів про розлуку.
Пізніше я почала ходити до місцевого притулку для тварин допомагати тим, кого кинули. Так само, як мій колишній.
“Грошей заробітку немає, зітхнула завідувачка. Хіба що копійки.”
“Не бійтеся, відповіла я. Я не за грошима.”
Так я з Рексом почала приходити туди кілька разів на тиждень.
Там я зустріла Буркуна. Старого пса, який постійно бурчав. Співробітники розповіли його історію: колись господар привязав його до ліхтаря й зник.
“Три роки ніхто не взяв. Старі собаки нікому не потрібні”, сказали мені.
“Ні, я знайду йому дім!”
Я розмістила оголошення, і одна жінка зацікавилася:
“Це бігль? Я давно шукаю саме таку породу.”
“Не чистокровний, але дуже добрий. Просто його зрадили, тому він сумний.”
Вона забрала його, але через місяць подзвонила:
“Можна повернути? Ми їдемо на море, залишати його ні з ким.”
В притулку місць не було, тому я запропонувала піклуватися