**Сором у маршрутці**
Сьогодні вранці я бачив одну жінку Олену Григорівну. Вона поспішала до зупинки, міцно притискаючи до грудей невелику сумочку. Дощ щойно перестав, і асфальт блищав під сірим жовтневим небом. У сумочці лежало двісті гривень усе, що вона змогла зібрати на ліки для чоловіка. Володимир Петрович знову скаржився на біль у спині, а лікар виписав такі дорогі таблетки, що пенсії не вистачало навіть на половину упаковки.
Маршрутка підкотила до зупинки зі скрипом гальм. Олена Григорівна піднялася по сходинках, простягнула водієві десять гривень.
“Двадцять пять,” буркнув він, навіть не глянувши на неї.
“Як двадцять пять? Учора було двадцять,” здивовано сказала жінка.
“Сьогодні двадцять пять. Ціни піднялися,” нетерпляче постукав пальцями по керму водій.
Олена Григорівна завагалась. Двадцять пять гривень це значить, що на ліки залишиться ще менше. Може, пішки дійти? Але до аптеки кілометри три, а вдома чекає Володимир Петрович, страждає…
“Тіточко, проходьте, будь ласка,” почувся голос із салону. “За вами черга.”
Обличчя жінки почервоніло. Вона зарилася у сумочку, дістала ще десять і пять гривень.
“Дякую,” пробурмотів водій, навіть не поглянувши на гроші.
Вона пройшла всередину, оглянулася. Вільних місць не було. Хлопець у навушниках сидів, уткнувшись у телефон. Поруч дівчина щось друкувала, теж не піднімаючи голови. Посередині жінка з немовлям на руках колихала його, наспівуючи колискову. Дитина плакала, а мати виглядала втомленою.
“Сідайте,” несподівано сказала вона, кивнувши на своє місце. “Мені все одно стояти, він не дає сидіти.”
“Та ні, дякую, я постою,” заперечила Олена Григорівна.
“Та сідайте вже,” наполегливо повторила мати. “Видно ж, що втомились.”
Жінка подякувала і сіла. Малюк подивився на неї великими цікавими очима й раптом усміхнувся.
“Який гарненький,” зворушено сказала Олена Григорівна. “Скільки йому?”
“Вісім місяців. Зубки ріжуться, тому й плаче,” втомлено відповіла мати. “Їдемо до лікаря, може, щось призначить.”
“А я теж до аптеки, чоловікові ліки купую. Спина його дуже болить.”
“Розумію. У мене теща теж страждає, артрит.”
Маршрутка зупинилася на черговій зупинці. Увійшла літня жінка з паличкою, повільно піднімаючись по сходинках. Водій нетерпляче поглядав у дзеркало.
“Швидше, бабусю, час гроші!”
Жінка з паличкою розгублено озирнулася. Всі місця були зайняті. Хлопець у навушниках навіть не підвів голови.
“Молодий чоловіче,” звернулася до нього Олена Григорівна, “може, поступитеся місцем?”
Він неохоче вийняв один навушник.
“Що?”
“Поступіться літній жінці,” повторила вона.
“А, так…” хлопець підвівся, не відриваючись від екрана.
Літня жінка подякувала й обережно сіла.
“Дякую вам, голубко,” сказала вона Олені Григорівні. “Ще й добрі люди зустрічаються.”
Жінці стало соромно адже вона теж не відразу помітила бабусю, заговорившись із матірю.
Маршрутка різко гальмувала на світлофорі. Всі пасажири похитнулися. Дитина заплакала.
“Обережніше!” обурилася мати. “Діти в салоні!”
“Дороги такі, що як не гальмуй все одно трясе,” відрубав водій. “Не подобається їдьте таксі.”
“Не всім на таксі грошей вистачає,” тихо сказала літня жінка. “Мені до лікарні, а пішки вже не дійду.”
“Усі ми тут економимо,” підтримала її Олена Григорівна. “Ціни ростуть, а пенсії ті самі.”
“Ось саме,” зітхнула молода мати. “Я у декреті, чоловік один працює. Кожну копійку рахую.”
У салоні повітря наповнилося взаєморозумінням. Люди переглядалися, мовчки к