Марія Іванівна акуратно розставила тарілки на столі, поправила серветки й знову глянула на годинник. Чоловік мав повернутись з роботи за півгодини, а отже, саме час на сковорідку класти котлети. Картопля вже готова, салат нарізаний, хліб рівними скибочками. Усе як треба, усе як він любить.
Мам, можна я сьогодні до Тетянки піду? У неї нові диски привезли з Києва, крикнула з кімнати вісімнадцятирічна донька Соломія.
Ні, Соломійко, тато скоро прийде, треба вечеряти всією родиною, відповіла Марія Іванівна, не обертаючись. Пізніше підеш.
Та що за дитячі витребеньки! Мені вже вісімнадцять! обурилась дівчина, але сперечатися далі не стала. Знала мати все одно не відступить від своїх правил.
Марія Іванівна усміхнулася. Вісімнадцять це ще дитина. Ось вона сама у вісімнадцять уже була заміжня, а Соломія досі як мала дитина. Хоча, може, це й краще. Хай довше побуде донькою, а не чужою тіткою.
Двері грюкнули, і в хату увійшов Степан Олегович. Міцний чоловік із сивиною на скронях, втомлений, але задоволений. Робота на будівництві вимотувала, але приносила добрі гроші, а це головне.
Привіт, кохана, він чмокнув дружину в щоку. Щось смачно пахне.
Котлети твої улюблені, зі свинини й яловичини пополам, посміхнулася Марія Іванівна. Сідай, зараз все подам.
А Соломія де?
У кімнаті, зараз покличу. Соломіє! Тато прийшов!
Дівчина вискочила з кімнати, обняла батька.
Тату, можна я після вечері до подруги піду? У неї такі цікаві фільми привезли…
Степан Олегович насупився.
Які фільми? Не треба дивитися всяку західну дурню, а вчитися треба. Університет скоро, готуватися треба.
Та тату, це не дурня, звичайні фільми…
Сказав не треба, значить, не треба! підвищив голос батько. Маріє, ти що її не виховуєш? Зовсім розпустилася!
Марія Іванівна поспішно втрутилася:
Ну що ти, Степане, вона просто молода, цікава. Соломійко, сідай їсти, потім поговоримо.
Вечеря пройшла у відносній тиші. Степан Олегович розповідав про роботу, про те, що начальство знову підвищило вимоги, а премії скоротило. Марія Іванівна підтакуювала, підкладала чоловікові котлети, наливала чай. Соломія мовчала, лише зрідка піднімаючи очі від тарілки.
Мати, а що сусіди кажуть про Ковальових? спитав раптом Степан Олегович, доїдаючи останню котлету.
А що про них казати? Живуть тихо, не шумлять.
Та ні. Чув я, що Ковальова якусь роботу знайшла, у офісі тепер сидить. А Коваль дома з дітьми возиться.
Марія Іванівна обережно поставила чашку на блюдце.
Ну і що тут поганого? Може, їм так зручніше.
Як це зручніше? обурився чоловік. Чоловік має родину годувати, а не вдома няньчитися! А жінці місце біля плити й з дітьми. Це неправильно, не по-нашому.
Але ж якщо вона більше заробляє…
Жодних «але»! ударив кулаком по столу Степан Олегович. Порядок у родині має бути! Чоловік голова, жінка помічниця. І крапка!
Марія Іванівна тихо кивнула й почала прибирати зі столу. Сперечатися з чоловіком вона ніколи не вміла й не хотіла. Нащо сваритися, коли можна просто мовчати? Адже може, він і правий. Ось вона сама все життя вдома, і нічого живуть нормально.
Соломія по