**Жарт не вдався**
Жвава й весела Олеся не могла й дня прожити без жартів. У школі постійно кепкувала, сміялася, хлопці її за це поважали, а в університеті вона грала у КВК. І хлопців обирала лише тих, хто мав гумор.
“Олесю, чого так часто міняєш хлопців?” запитала якось її подруга з університету. “Одного зустрічаєш, з іншим гуляєш, а я дивлюся вже з третім спілкуєшся.”
“Таню, ти ж знаєш, для мене головне почуття гумору. Сама ж без нього не можу. Та й не моя вина, що мені такі трапляються: Дмитро взагалі не вмів сміятися, а Ярик покажи йому палець, і вже від сміху падає, це теж занадто”, пояснила вона.
“Так тобі ще довго шукати, щоб усе було ідеально”, посміхнулася Таня.
“Але ж я люблю посміятися, пожартувати. Хочу, щоб і хлопець поряд був такий, щоб було з ким пожартувати”, казала Олеся.
“Олесю, але ж життя не жарт. Мені, наприклад, подобаються серйозні хлопці, а всі ці жарти ну їх”, серйозно відповіла подруга.
“Ми з тобою різні, Таню. Я люблю, коли хлопці не тільки жартують, але й вміють сміятися з себе, бачать навколо позитив. Це ж чудово, коли поряд такі люди. Головне, щоб жарти не переходили межі”, розмірковувала Олеся.
Вона обожнювала перше квітня, коли можна було все перевернути догори дригом і ніхто не мав права ображатися. І в університеті, і на роботі вона постійно когось розігрувала. А ось її саму обдурити було важко вона завжди вгадувала жарт. Такий уже в неї характер.
З хлопцями їй не везло: Дмитро був похмурим, не розумів жартів і ще й ображався, тому вона з ним швидко розійшлася. Ярик спочатку здавався нормальним, сміявся з її жартів, дивився разом комедії, але деякі гуморові нюанси він не сприймав, тому стосунки самі собою зійшли нанівець.
**Розставання**
Коли вона зустріла Андрія, їй здалося, що це саме той хлопець, з яким можна жити. І жартувати, звичайно без цього ніяк. Тому одного разу на перше квітня вона сховалася за кут у квартирі, а коли він проходив, вистрибнула зі страшною гримасою: “Бу!” сподіваючись його налякати. Жарт не дуже вдався Андрій не злякався, але Олеся була насторожі, чекаючи “відповідки”.
Як не дивно, того дня він так і не пожартував у відповідь. Зате через два дні, коли Олеся йшла по кімнаті з двома чашками кави та шоколадкою на підносі, він кинув їй під ноги іграшкову змію, схожу на справжню навіть тріхи рухалася. Від несподіванки вона здригнулася, і піднос полетів на підлогу, розливши каву.
“Андрію, ти що робиш?! Хіба можна так лякати? Кава гаряча, мало того, що я могла обпектися, ще й добре, що не вилила на ноги!” кричала вона.
Андрій спокійно відповів:
“Ну це ж ‘відповідочка’. Я не знав, що ти так злякаєшся.”
Тоді вони, звичайно, трохи посварилися, але потім помирилися. Проте через місяць він знову “пожартував” приніс справжню маленьку змійку. Не отруйну, але яскраву. Він підібрав її, коли Олеся допивала чай перед роботою, і кинув перед нею. Та аж відстрибнула, коли змія поповзла в її бік, пролила чай на себе і вскочила на стілець з криком.
Андрій сміявся, взяв змію в руки і поклав у коробку.
“Чого ти так злякалася? Вона ж не отруйна, я ж у Ігоря позичив. Ти ж любиш жарти, ось я й пожартував.”
“Хіба так жартують?! Забирай свою змію й речі, і геть з моєї квартири. І знай це я серйозно.”
Так вони й розійшлися. Олеся любила жарти, але безпечні. Вона завжди відчувала, коли хтось хоче її розіграти, тому її було важко взяти на гачок. Колеги знали її жарти були витонченими. Вона могла з абсолютно спокійним обличчям сказати якусь нісенітницю і ніхто не міг зрозуміти, жартує вона чи ні. Але як колеги не старалися, їхні жарти рідко спрацьовували.
Своїй “незворушній” мімі вона користувалася на всі сто. Підійде до колеги Тараса, скаже щось неймовірне з каменем на обличчі а той біжить перевіряти. Але ніколи не ображався. І теж любив пожартувати. І, звичайно, першого квітня вони намагалися перевершити один одного.
З Тарасом вони були колегами, і Олеся сприймала його саме так. Їй навіть у голову не приходило дивитися на нього інакше. Можливо, тому що їхні жартівливі змагання її тішили і були світлом у сері будні.
**Перше квітня**
Того дня Олеся постаралася. Принесла пиріжки з яблуками до речі, спекла сама. Але один приготувала спеціально для Тараса, насипавши туди купу солі й перцю.
“Тарасе, давай кави випємо, я навіть пиріжків напекла, ось дивись”, показала вона на тарілку. Поклавши перед ним “особливий” пиріжок, вона пішла далі, частувати колег.
“Кава добре, але я сам собТарас, ковтнувши свій підсолений пиріжок, зморщився, але потім несподівано посміхнувся і зізнався: “Олесю, а я вже давно подумки змінив тобі цукор на сіль, але тепер бачу без тебе життя буде несмачне.”