Ще й досі згадую, як моя свекруха облила мене відром води, аби розбудити. Та вона не очікувала, чим усе обернеться.
Минуло вже два роки, як я вийшла заміж за Івана, але його матір, Марія Степанівна, так і не прийняла мене. Вона вірила, що її син гідний кращої долі, і робила все, щоб нас розєднати.
Спершу я ігнорувала її зверхність, але з часом її слова ставали все гіркішими. Щоб я не робила завжди було замало.
Мій чоловік знав про все, та заспокоював: «Це пройде. Вона звикне. В глибині душі вона добра».
А одного ранку вона увірвалася до кімнати й вилляла на мене крижаний відро, гукаючи: «Вставай, ледарко!» Я прокинулася від шоку, мокра й тремтяча.
«Навіщо це?» запитала я. Вона ж відповіла суворим тоном: «У моєму домі ніхто не лежить до полудня! Усі встають зі сходом сонця!»
Я глянула на годинник була шоста ранку, неділя. «У мене є право на відпочинок! Це мій єдиний вихідний», пролунало у відповідь.
Вона лише знизила погляд: «Які тобі ще права? Поки живеш під моєю стріхою мої порядки!»
Це була остання крапля. Вона переступила всі межі, і я зрозуміла час діяти…
Коли я розповіла все Івану, у моєму голосі була і розпач, і рішучість. Я пояснила, як мене принижує її поведінка, як мені боляче від того, що замість материнської теплоти лише злість.
Я не вимагала, щоб він обрав між нею й мною. Але хотіла підтримки. Хотіла, щоб він захистив нас обох.
Він довго мовчав. А потім подивився мені в очі й сказав: «Ти права. Ми з тобою це головне. Нам треба жити своїм життям».
Так ми й зробили. Пішли геть подалі від її отрути.
