Її батько видав її за жебрака, бо вона народилася сліпою але те, що сталося далеко, здивувало всіх.
Оксана ніколи не бачила світу, але відчувала його вагу з кожним подихом. Народжена сліпою в сім’ї, де мовчки шанували зовнішність, вона почувалася, як непотрібна деталь у гармонійній картині. Її дві сестри, Соломія та Мар’яна, сяяли красою та грацією. Гості захоплювалися близьком їхніх очей та витонченими манерами, тоді як Оксана лишалася в тіні, непомічена ніким.
Її мати була єдиною, хто дарував їй тепло. Та коли вона померла, коли Оксані було лише п’ять, дім змінився. Батько, колись лагідний і розмовний, став холодним і віддаленим. Він більше не кликав її по імені. Лише зрідка згадував про неї, ніби сама згадка була соромом.
Оксана не сідала за сімейний стіл. Вона жила у невеликій кімнаті в глибині хати, де навчилася пізнавати світ на дотик і звук. Книги шрифтом Брайля стали її втечею. Годинами вона проводила пальцями по рельєфним рядкам, які розповідали історії далекі від її реальності. Так її уява ставала її найвірнішим другом.
У день її двадцять першого дня народження замість свята батько увійшов до кімнати зі складеною тканиною в руках і сухо промовив: «Завтра виходиш заміж».
Оксана завмерла. «За кого?» спитала вона тихо.
«За чоловіка, що спить біля церкви у селі», відповів батько. «Ти сліпа. Він бідний. Ви рівні».
Вона не мала права голосу. Наступенького ранку, під час швидкої й беземоційної церемонії, Оксану одружили. Ніхто не описав їй чоловіка. Батько лише штовхнув її вперед, кажучи: «Тепер вона твоя».
Її новий чоловік, Ярослав, провів її до скромної візка. Довгу дорогу вони мовчки їхали, поки не досягли невеличкої хатини біля річки, далеко від села.
«Не багато, сказав Ярослав, допомагаючи їй зійти. Але тут безпечно, і з тобою завжди будуть поводитися з повагою».
Хатина, збудована з дерева й каменю, була простою, але теплішою, ніж будь-яка кімната, де колись жила Оксана. Тієї першої ночі Ярослав зварив їй чаю, віддав свою ковдру й ліг спати біля дверей. Він нік
