У старому львівському трамваї сива бабуся пильно розглядала молодого хлопця у вишитій сорочці, позираючи на його руки, вкриті татуюваннями. Вона раз-по-раз відверталася до вікна, бурмочучи щось про «бісові знаки» та «пекельні малюнки».
Хлопець у навушниках наче не помічав її музика заглушала все навколо. Але раптом бабуся не витримала:
Оце мені молодь пішла! голосно вигукнула вона. Нащо ви себе, як язичників, розмальовуєте?
Хлопець вийняв один навушник і лагідно запитав:
Бабусю, щось не так?
«Щось не так»? передражнила вона. Та з такими знаками тобі й до церкви не зайти, гріх смертельний! Земля нас терпить Як твоя мати на тебе дивиться?
Я вам нічого поганого не зробив, спокійно відповів він. Це моє тіло, і я сам вирішую, як його прикрашати.
Слова лише розпалили її гнів.
Тьху! За моїх часів діти так із старшими не розмовляли! голос бабусі став гострішим. Хто тобі дозволив так до мене звертатися? Через таких, як ти, і порядку в країні нема! Ходять, ніби на ярмарку розписані. Щоб твої діди подивилися сором! З такими малюнками тобі й дівчини доброї не знайти. Бог покарає, чуєш? Будеш жебракувати, доки не зрозумієш свою провину!
Вона хрестилася, похитувала головою і додавала:
Щоб руки твої відсохли, якщо ще раз голку до тіла прикладеш! Щоб із кожним знаком душа твоя чорніла!
Хлопець мовчав. Важко зітхнув і відвернувся до вікна. Трамвай їхав далі, а бабуся не вгамовувалася:
Ох, і тиск мені підняв, негіднику! Дякувати Богу, у мене таких онуків немає. Ганьба, а не покоління!
Але раптом її обличчя зблідло, рука схопилася за серце.
Ой погано мені задихаюся прохрипіла вона.
Люди у вагоні ніби замерли: хто втупився у підлогу, хто відвернувся. Ніхто не поспішав на допомогу.
Лише той самий хлопець із татуюваннями зняв навушники, уважно подивився на неї і тихо промовив те, від чого всі завмерли.
Бабусю я фельдшер.
У трамваї стало тихо, наче час зупинився.
Хлопець швидко підбіг до неї, акуратно розвязав хустку, розстібнув комір і підтримав її, щоб легше було дихати.
Спокійно, вдихайте Не бійтеся, говорив він мяко, зовсім не так, як «грубіян», яким його тільки що називали.
Він діяв, наче сто разів таке робив: перевірив пульс, підібрав зручніше положення.
Сильний спазм, тиск підскочив, швидко сказав він, дістаючи телефон. Треба швидку.
Набрав номер і чітко, як справжній лікар, пояснив, де вони і що сталося.
Тримайтеся, бабусю, лікарі вже їдуть, дивився їй у вічі. Я з вами, усе буде добре.
Бабуся, бліда й слабка, ледве розплющила очі. У її погляді на мить блиснуло здивування, навіть сором. Вона немов хотіла щось сказати, але сил не вистачило лише ледве кивнула
