Я неохоче їду з сином до мами. Серце стискається від думки про відїзд, але я збираю речі й разом із сином, Максимом, вирушаю до матері, Ольги Коваль. А все через те, що вчора, коли ми гуляли з Максимом, мій чоловік, Дмитро, вирішив бути «гостинним» і поселив у нашій кімнаті свою кузину Ганну, її чоловіка Василя та їхніх двох дітей, Софійку й Артема. Навіть не поцікавившись моєю думкою! Просто заявив: «Ти з Максимом можете пожити у твоєї матері, там місця вистачить.» Я досі в шоці від такої зухвалості. Це ж наш дім, наша кімната, а тепер я маю збирати речі, щоб звільнити місце для чужих людей? Ні, це вже занадто.
Все почалося, коли ми повернулися з прогулянки. Максим був виснажений і плакав, а я мріяла покласти його спати та випити чаю в тиші. Але, увійшовши в квартиру, побачила хаос. Ганна з Василем вже розташувалися в нашій кімнаті. Їхні діти бігали скрізь, розкидаючи іграшки, а мої речі книжки, косметика, навіть ноутбук були звалені в кутку, ніби мене тут і не було. Я завмерла від подиву: «Що це за безлад?» Дмитро, спокійний, як ніч, відповів: «Ганні з родиною потрібне житло. Я подумав, що ти можеш поїхати до мами. Там вам буде комфортно.»
Мені ледве дихнути від люті. По-перше, це наш дім! Ми разом його купували, обирали кожен меблі. А тепер я маю зникнути, тому що його родичам захотілося побувати у Києві? По-друге, чому він навіть не порадився зі мною? Можливо, я б погодилася, якби обговорили. Але це був наказ. Ганна ж навіть не вибачилася. Вона лише усміхнулася: «Ну годі, Наталю, не переймайся, ми лише на два тижні!» Два тижні? Я не хочу, щоб вони торкалися до моїх речей навіть один день!
Василь мовчить, як риба. Розвалившись на нашому дивані, він сьорбає каву з моєї улюбленої чашки, киваючи на слова Ганни. Їхні діти це катастрофа. Софійка, шість років, розлила сік на килим, а Артем, чотирьох річний, перетворив мою шафу на схованку. Я намагалася нагадати, що це не готель, але Ганна лише знизала плечима: «Та це ж діти, що вже тут поробиш?» Звісно. І прибирати за ними маю я.
Я спробувала поговорити з Дмитром наодинці. Розказала, як мене ображає його неуважність, що Максимові потрібен спокій. Возити його до мами, де він спатиме на розкладному ліжку, не вихід. Дмитро зітхнув: «Наталю, не ускладнюй. Вони ж родича, треба допомогти.» Родича? А ми хіба не родича? Я ледь не розплакалася, але стиснула зуби й почала збирати речі. Якщо він думає, що я поступлюся, то помиляється.
Моя мати, Ольга, розлютилася, коли дізналася: «Дмитро себе за господаря вважає? Приїжджай, доню, у мене місця вистачить. А твій чоловік ще мені пояснить!» Вона готова приїхати й вигнати цих нахабників. Але я не хочу скандалу. Мені просто потрібен спокій, щоб зважити все.
Збираючи іграшки Максима, я бачу його великі очі: «Мамо, ми довго будемо у бабусі?» Я притискаю його до себе: «Не довго, серденько. Поки тато не зрозуміє.» Але в душі я знаю: я повернуся лише тоді, коли наш дім знову стане нашим. І Дмитру доведеться вибирати: між своєю «гостинністю» і сімєю.