Було це давно, але досі наче перед очима.
Я знаю, що вони мої діти, промовив він, не піднімаючи очей. Але Не можу пояснити чому, але між нами нема звязку.
Подивись на неї! Яка ж вона гарна! вигукнула я, пригортаючи до себе тепле тілечко нашої новонародженої доньки. Олеся лежала в мякій ковдринці, згорнувшись клубочком, як маленьке диво життя, і тихесенько дихала. Я не могла відірвати від неї очей. У той момент світ звівся до одного обличчя, одного подиху, одної думки: «Вона моя. Вона в нас є».
Поруч стояв Олег. Він дивився на дитину, але в його погляді була ніжність і ще щось. Щось невиразне, майже налякане. Він простягнув руку, обережно торкнувся пальцем щічки дівчинки.
Схожа на тебе, сказав він тихо, ледь чутно. Але в голосі не було того світлого захвату, якого я чекала. Не було радості, яка мала б виливатися через край. Тоді я не придала цьому значення. Ну, схожа на мене то й що? Головне, що наша родина стала більшою, що донечка здорова, а ми тепер справжні батьки.
Але роки минали, і коли народилася друга донька Марійка, я почала помічати те, що раніше просто не хотіла бачити. Обидві дівчинки були вражаюче схожі одна на одну. Їхні великі карі очі, акуратний носик, високе чоло, густе темне волосся все це наче зійшло з дитячого портрета мого батька. Ні одної риси Олега в них не було. Ні його блакитних очей, ні ямочок на щоках, ні навіть характерного виразу обличчя. Це стало проблемою. Серйозною і болючою.
Я сиділа за кухонним столом, механічно помішуючи давно охололу чай. За спиною чулося рівне дихання сплячих дівчаток, а переді мною, зі дивним виразом обличчя, сиділа свекруха Ганна Іванівна. Вона «просто заглянула», як казала завжди. Але я знала: таких візитів у неї не буває. Особливо після останніх місяців, коли між нами почали накопичуватись непромовлені слова й холодна неприязнь.
Віро, почала вона, вибираючи слова так обережно, ніби боялася зачепити, дівчатка, звісно, красуня. Але ти впевнена, що вони від Олега? Дуже схожі на твого батька. Як дві краплі води. Просто дивно, правда?
Ложка в моїй руці дзвінко стукнула об край чашки. Я завмерла. Ці слова вже звучали раніше у жартах, натяках, перешептуваннях. Але від неї, від жінки, яка називала мене «рідною», це пролунало особливо болюче. Ніби удар під ребро.
Ганно Іванівно, що ви таке говорите? мій голос затремтів. Звісно, вони від Олега! Ви ж самі все знаєте! Ми їх так довго чекали, я народжувала, він сам забирав їх із пологового! Як можна сумніватися?
Вона лише знизала плечима, ніби кажучи: «Хто його знає». І в цьому русі вся її впевненість у тому, що сумнів має право існувати. Я відчувала, як усередині стискається образа, але ще більше тривога. Бо найстрашніше було не в цих словах. Найстрашніше у тому, що чоловік теж почав віддалятися від наших дітей.
Олеже, чому ти знову не забрав Олесю з садочка? запитала я, коли він повернувся додому пізно, ледь не на світанку. Олеся вже спала, Марійка тихо дрімала на дивані. А я, змучена після подвійної зміни, домашніх справ і вічних переживань, ледве трималася на ногах.
Забув, вибач, він байдуже скинув куртку на стілець, навіть не глянувши на мене. Справ було багато.
Ти завжди чимось зайнятий, не витримала я. Коли ти взагалі проводиш час із дітьми? Коли востаннє грав із Марійкою? Або хоча б казку Олесі прочитав?
Він мовчав. Довге, важке мовчання, яке потім перервалося його голосом тихим, але таким важким:
Не тягне мене до них, Віро. Не знаю чому. Вони вони мені здаються чужими. Я намагаюся, пробую, але не відчуваю, що вони мої.
Сльози підступили до горла. Як можна так говорити про своїх доньок? Про тих самих дітей, яких він колись чекав, про яких мріяв? Але в якийсь момент я зрозуміла він говорить щиро. Олег справді хотів, щоб у нього була донечка, схожа на нього. Він уявляв, як гратиметься з нею, як пишатиметься, коли вона успадкує його риси. Він хотів бачити себе в ній. А замість цього дві дівчинки, які більше нагадували мого батька. Ніби це я їх народила самотужки.
Я почала шукати в інтернеті, читати про генетику, спадковість, закони домінантних і рецесивних генів. Виявилося, що таке буває. Іноді зовнішність дитини може більше нагадувати діда чи бабусю, ніж батьків. У мого батька дуже сильні гени карі очі, високе чоло, темне волосся. І обидві мої донечки отримали саме їх. Але як пояснити це Олегові та його родині, якщо вони вже зробили свої висновки?
Запропонувала зробити тест ДНК. Не тому, що сумнівалася, а щоб закрити питання раз і назавжди. Але він відмовився.
Я вірю, що вони мої, сказав він, дивлячи