Наша донька соромилася нашого сільського походження й не запросила нас на своє весілля
Вона ніколи не хизувалася нами, бо ми з села. Навіть на власний шлюб не захотіла нас запросити
Ми з чоловіком завжди жили просто, але чесно. Наша хатина, город, корови, клопоти усе це мало одну мету: виростити нашу єдину доньку гідною людиною. Для неї ми готові були на все. Найкраще? Їй. Нові черевики? Звісно. Пальто, щоб не гірше за міських? Та без питань. Ми б й останню сорочку віддали, аби вона мала усе найкраще. Вона виросла гарною, розумною. Відмінниця, мріяла про місто. А ми лише раділи наша Марічка матиме іншу долю.
Чоловік за старими звязками влаштував її до престижного київського університету. Безплатно. Ми пишалися, ніби це наша власна перемога. Підтримували як могли і словом, і гривнею. Кожні її канікули були святом. Ми слухали її оповідання, як казки: про офісну роботу, про залицяльника з доброї родини Андрія, сина бізнесмена. Вона сяяла, розповідаючи про нього. А ми лише думали: хай швидше весілля
Але роки йшли, а пропозиції все не було. Одного разу чоловік не витримав: «Запроси Андрія в гості, хоч познайомимося!» Вона вагалася, відмовлялася через роботу. Раз, другий Підозри зростали. Щось було не так. Тоді ми наважилися поїдемо до Києва самі. Адресу знайшли в старих паперах. Купили подарунки, вдягли найкраще й рушили в дорогу.
Будинок був розкішний. Камінь, скло, охорона. Доброзичливий чоловік запросив нас усередину. Розкіш, як у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди дивитися, доки нас не провели у вітальню. І тут я побачила його. На столі велике весільне фото в рамці. У білій сукні, з букетом наша Марічка. Чоловік завмер, наче камінь. А я відчула, як земля йде з-під ніг.
До речі, чому ви не прийшли на весілля? раптом запитав Андрій.
Ми з чоловіком переглянулися. Що йому відповісти? Що ми й не знали? У цю мить вона зявилася. Марічка. Її обличчя перекривилося, губи затремтіли. Жестом я попросила її поговорити. Спочатку вона несла якісь вибачення, а потім випалила:
Я вас не запросила бо ви з села. Мені було соромно. Не хотіла, щоб усі знали, що мої батьки селяни
Ці слова пройняли мене, як ніж. Як так? Ми? Сором? Ми, які віддали для неї все? Які працювали без упину, щоб вона мала майбутнє?
А Андрій? запитала я, перехоплюючи подих. Він знав?
Так. Він хотів, щоб ви були. Навіть надіслав запрошення, але я сказала, що ви відмовилися
Ось і все. Ми були її соромом, який вона сховала. Навіть місця нам не знайшлося в найважливіший день її життя. Без слів, без пояснень. Просто стерли нас.
Ми поїхали того ж дня. Без сліз, без криків. Лише пустота в душі. Як жити далі, коли власна дитина відвертається? Як вірити, що це все не даремно? Що ми не виховали чужу?
З того дня Марічка не дзвонила. І ми теж. Не через злість через біль. Бо не знаємо, що сказати тому, хто так легко нас зрадив.