Одного разу родичі просто винесли на вулицю коробку з кошенятами. Коржі мовчки пішов за ними і рішуче відмовився повертатися до порожньої квартири. Для нього цей дім більше нічого не значив…
Цього песика, якого дідусь ласкаво називав Коржом, насправді взагалі не було коргі. Він лиш віддалено нагадував цих кумедних низькорослих собак. Зблизька ж видно було справжній мікс: руда шерсть, короткі лапи й безтурботно махаючий хвіст, який оживав при кожній зустрічі.
Корж був неймовірно товариським, вічно цікавим і дивовижно добрим. У парку, куди його водив літній господар, його прозвали «божою карою» і недарма. Щойно знімали повідець, він уже несівся в гущавину хотів дружити з усіма: і з собаками, і з людьми. Бігати, гратися, знайомитися ось його справжнє призначення.
Інші власники собак, побачивши Коржа, часто розверталися й йшли геть знали, що інакше завязнуть надто довго. Їхні пси теж не могли встояти перед цим енергійним створінням і не дуже поспішали повертатися. Тож господарям доводилося кликати їх назад, жестами й словами, а іноді навіть палицею відганяти Коржа.
Але він ніколи не ображався просто не знав, що таке образа.
А от його літній господар часто засмучувався, коли збоку спостерігав, як його улюбленця відштовхують. Іноді намагався втрутитися, але Корж ніби розумів: хапав його за штанину, тягнув убік, потім залазив на коліна, лизав руки, обличчя і все знову ставало на свої місця.
Одного разу, коли дідусь знову дрімав на лавці в парку, Корж, як завжди, швендя́в десь поблизу. Коли старий прокинувся, поруч із ним сиділи не тільки песик, а й кішка. Руда, вусата пильно дивилася на нього.
Новий друг? здивувався він.
Корж весело махнув хвостом, облизав господаря, потім кішку і ліг поруч. Кішка теж була не проста: посіла поруч і прийняла запропоновану їжу трохи курки й собачі крекери. Видно було, що вона не зіпсута.
Коли дідусь збирався йти додому, Корж рішуче став біля нового друга.
Що це таке? здивувався господар.
Але Корж дав зрозуміти: без кішки він нікуди не піде. Старий спробував заперечити:
У нас і так достатньо клопоту…
Та вибору не було. Він зітхнув:
Ну добре, вусатий якщо він тебе обрав, ходімо до нас. Може, так буде веселіше.
Пізніше виявилося, що «кіт» насправді була кішкою. За кілька місяців у квартирі зявилися три пухнасті кошенята. Корж був найщасливішим. Доглядав за ними, грався, спав разом із ними, поки Плюшка так дідусь назвав кішку сиділа на підвіконні й спостерігала за вулицею.
Життя налагодилося. Дідусь придбав усе необхідне для нової родини й із задоволенням читав у інтернеті статті про котів і собак. Сусіди спершу сміялися, а потім розчулилися: щоранку бачили, як старий виводив на прогулянку свою барвисту компанію Коржа, Плюшку й трьох кошенят.
Парк замінив двір ближче й безпечніше. Тепер усі сусіди віталися, деякі сідали поряд. Корж, Плюшка й кошенята були щасливі.
А потім сталося те, чого ніхто не очікував. Одного сонячного вікенду, коли двір ожив, Корж раптом заскиглив. Усі збіглися.
Дідусь сидів на лавці, злегка схилившись. На обличчі ледь помітна усмішка. Дивився на своїх маленьких друзів, але в очах вже не було життя…
Декілька днів сусіди годували тварин. Потім зявилися далекі родичі. Саме вони винесли коробку з кошенятами й Плюшкою на вулицю. Корж пішов за ними. Дім, де вже не було його господаря, став для нього пустим.
Сусіди дивилися на них із жалем, але ніхто не міг прихистити всіх пятьох. Тож вони залишилися біля лавки Корж, Плюшка й троє кошенят.
Прийшли осінні дощі. Холодні й непривітні. Кішка намагалася закрити малих своїм тілом, Корж без вагань ліг на них, аби захистити від холоду.
Першою не витримала сувора бабуся з першого поверху. Вискочила під холодний дощ у домашньому халаті й почала лаяти весь світ. Підхопила кошенят, притиснула Плюшку й сказала Коржу:
Ну, марш додому, швидше!
Пес слухняно попрямував за нею, весело махаючи хвостом.
Тепер уся компанія гуляла з нею або вона, або її онуки, яких діти «скинули» на неї. І, як не дивно, бабуся стала душею будинку. Сусідки почали приносити пиріжки, котлети й інші смаколики особливо малим. Вона бурчала, але все частіше крадькома витирала очі.
Одного дня до неї завітав двірник. Посиділи, випили чаю, поговорили. Коли вже збирався йти, бабуся зупинила його:
Гей! Тут листівка залишилася! З грішми!
Чоловік зупинився:
Я нічого не залишав. Це вам. Від усього будинку. Хто скільки зміг. Не відмовляйтеся, будь ласка.
Бабуся зніякові