Дівчата, признавайтеся, хто з вас Олеся? дівчина пильно й з лукавинкою дивилася на мене та мою подругу.
Я Олеся. А що? здивовано відповіла я.
Тримай листа, Олесю. Від Тараса, незнайомка дістала з кишені халата зімятий конверт і простягнула мені.
Від Тараса? А де ж він сам? здивувалася я.
Його перевели до інтернату для дорослих. Чекав він тебе, Олесю, як сонця весняного. Очі видивив. А цього листа дав мені, щоб я помилки виправила. Не хотів Тарас соромитися перед тобою. Ну, мені час. Скоро обід. Я тут вихователькою працюю, дівчина глянула на мене з докором, зітхнула й пішла.
…Якось ми з подругою, гуляючи, випадково потрапили на територію незнайомого закладу. Нам було по шістнадцять, літні канікули тішили, а душі жадали пригод.
Ми з Даринкою сіли на зручну лавку. Базікаємо, сміємося. І не помітили, як до нас підійшли двоє хлопців.
Привіт, дівчата! Нудьгуєте? Давайте познайомимося? хлопець простягнув мені руку, Тарас.
Я у відповідь:
Олеся. А це моя подруга Дарина. А мовчазного друга як називають?
Богдан, тихо сказав другий.
Хлопці здалися нам занадто старомодними й правильними. Тарас серйозно й суворо зауважив:
Дівчата, навіщо ви вдягаєте такі короткі спідниці? А в Дарини дуже відкрите декольте.
Гм… Хлопці, не дивіться, куди не треба. А то очі, випадково, “розійдуться” у різні боки, сміялися ми з Дариною.
Не виходить не дивитися. Ми ж хлопці. А може, ви ще й палите? продовжував допитувати «чемний» Тарас.
Звісно, палимо. Але не в затяжку, жартували ми.
Тільки тепер ми з Дариною помітили, що у хлопців щось не так із ногами.
Тарас ледь пересувався, Богдан помітно кульгав на одну ногу.
Ви тут лікуєтеся? припустила я.
Так. Я в аварію потрапив на мотоциклі. Богдан невдало зі скелі у воду стрибнув, вивченою скоромовкою відповів Тарас. Нас скоро випишуть.
Ми з Дариною, звісно, повірили їхній «легенді». Тоді ми й не здогадувалися, що Тарас і Богдан інваліди з дитинства. Вони були приречені на довге життя в інтернаті. Ми з Дариною стали для них ковтком вільного світу.
Вони жили й навчалися в закритому від сторонніх очей інтернаті. У кожного такого хлопця була своя вигадана історія про аварію, падіння, бійку…
Тарас і Богдан виявилися цікавими, начитаними, мудрими не по роках.
Ми з Дариною почали приходити до них щотижня.
По-перше, нам їх стало шкода, хотілося розважити; по-друге, у них було чому повчитися.
Наші короткі зустрічі стали звичкою.
Тарас почав дарувати мені квіти, зірвані з найближчої клумби, Богдан кожного разу ніс оригамі, зроблені власноруч, і соромязливо вручав Дарині.
Потім ми вчетверо сідали на лавку: Тарас біля мене, Богдан відвертався до нас спиною й всю увагу приділяв лише Дарині. Подруга червоніла, але було видно їй приємно бути поруч із соромязливим Богданом. Ми балакали про все й ні про що.
Промайнуло ласкаве й тепле літо.
Настала дощова осінь. Закінчилися канікули. Попереду випускний клас. Одним словом, ми з Дариною начисто забули про наших випадкових знайомих, Тараса й Богдана.
…Минули іспити, останній дзвоник, випускний. Попереду довгоочікуване літо, пора надій.
Ми з Дариною знову опинилися біля інтернату. Вирішили провідати хлопців. Сіли на знайому лавку, чекаючи, що до нас тихенько підійдуть Тарас і Богдан. У Тараса в руках будуть свіжі квіти, у Богдана химерне оригамі. На жаль, ми даремно просиділи дві години.
І раптом із дверей інтернату вилетіла дівчина й прямувала до нас. Вона й передала мені листа від Тараса. Я відкрила конверт:
“Кохана Олесю! Ти мій пахучий цвіт! Зірко моя недосяжна! Мабуть, ти не здогадалася, що я закохався в тебе з першого погляду. Наші зустрічі були для мене диханням, життям. Півроку я марно дивлюся у вікно, чекаючи тебе. Ти забула про мене. Як шкода! Долі у нас різні. Але я вдячний тобі за те, що пізнав справжнє кохання. Памятаю твій оксамитовий голос, вабку усмішку, ніжні руки. Як мені тяжко без тебе, Олесю! Побачити б тебе хоч ще раз! Хочу вдихнути, а дихати нічим…
Мені й Богдану виповнилося по вісімнадцять. Нас навесні переведуть до іншого інтернату. Навряд чи побачимося. Душа моя розривається! Сподіваюся, переболітиму тебе й одужаю.
Прощай, найдорожча!”
Підпис “назавжди твій Тарас”.
У конверті лежав засушений цвіт.
Мені стало жахливо соромно. Серце стиснулося від того, що нічого не змінити. У голові промайнули слова: «ми відповідаємо за тих, кого приручили».
Я й не підозрювала, які почуття палали в душі Тараса. Але я не змогла б відповісти йому