Чоловік поспішав до аеропорту. Але те, що він побачив по дорозі, змусило його зупинитися.
Того дня все йшло своїм ходом, окрім дощового ливня, що застилав вулиці. Він їхав на черговий рейс, коли раптом помітив жінку з дитиною під зливою. На мить він хотів проїхати повз, але голос сумління переміг він зупинився, вийшов із авто та підійшов до неї.
Доброго дня, чи можу вам допомогти? Чому ви тут стоїте з цим чудовим малюком? запитав він.
Мені нікуди йти, відповіла жінка. Мій чоловік вигнав нас, і тепер я не знаю, що з нами буде
Без вагань він дістав із кишені ключі від своєї хати й наказав водієві відвезти їх додому, забезпечивши всім необхідним до його повернення.
Водій посадив їх у машину, а сам чоловік продовжив шлях до аеропорту.
Через два тижні, повернувшись із подорожі, він подався додому. Постукав ніхто не відчиняв. Двері були незамкнені, тож він увійшов.
Те, що він побачив, приголомшило його
Він завмер на порозі, серце закалатало швидше. У вітальні стояла жінка з дитиною, але це були не ті обличчя, що під дощем.
Іграшки акуратно лежали на підлозі, на столі парував свіжий вечеря, а на піаніно лежала маленька записка: *«Дякуємо за вашу доброту. Ми вдома»*.
Але коли його погляд впав у кут кімнати, там, загорнута в мякий плед, сиділа інша дитина, згорнувшись у клубочок.
Вона була незнайомою для Ярослава, але чомусь здавалася знайомою ті ж очі, що й у малюка під дощем, тільки тепер їй було вже майже сім років.
Жінка підвела голову й мяко посміхнулася, але в очах ховався тривожний відтінок:
Він сам нас знайшов. Ми називаємо його нашим дивом.
Ярослав відчув, як напруга його покидає, але всередині проростав дивний почуття. Це була не просто вдячність це була таємниця, що приховувала в собі щось дивовижне.
