Чому Оксана почала вязати пінетки, вона й сама не розуміла.
Її доньці вже виповнилося сорок років. Два роки тому та овдовіла, так і не народивши дітей. Минулого року знову вийшла заміж, але чоловік був значно молодший і казав, що спершу хоче пожити для себе.
Син Оксани давно переїхав до Німеччини і не збирався повертатися. Племінники вже виросли, але до власних дітей їм було ще далеко. У домі не лунав дитячий сміх, не було й надії на поповнення.
Якось у магазині Оксана побачила пряжу. Мякі відтінки польської вовни зворушили її. Спочатку хотіла повязати собі шаль, купила тонкі спиці та гачок. Та несподівано для себе почала вязати пінетки.
До вечора перша пара була готова. Пряжі залишалося ще багато. Наступного дня вона звязала чепчик, а потім кофточку й штанишки. Вибрала зі старої коробки найкращі ґудзики у вигляді квіточок.
Вона випрала речі в тазу з мяким засобом, розклала сушити на рушник. Дивлячись на крихітний набір, Оксана зітхнула:
Отак і не діждуся онуків
Але раптом подумала інакше:
Десь є дитина, якій це справді знадобиться.
Вона відкрила ноутбук, щоб знайти дитячі будинки у Києві. Прочитала кілька історій, зібралася й пішла за новою пряжею цього разу блакитних тонів.
За кілька днів вона звязала комплект для хлопчика. Потім ще десять пар пінеток і стільки ж шапочок, кожну різного кольору. Склавши все в коробку, Оксана поїхала до дитячого будинку.
Без сертифікатів ми не приймаємо речі, пояснила працівниця. Краще б привезли підгузки, вони завжди потрібні.
Оксана стояла з вязаними речами в руках і плакала.
Гаразд, давайте якось оформимо, зітхнула жінка. Ходімо, приміряємо на малюків.
Оксана брала на руки немовлят, гладила їхні щічки й надягала пінетки. Тим, хто був старший, приміряла шапочки.
Повернувшись додому, розповіла чоловікові:
Там сказали, що памперси потрібніші.
Добре, відповів він. Завтра купимо. А зараз давай готувати борщ.
Нам не дадуть дитину, нам же за шістдесят, сумно сказала Оксана.
Може, й не дадуть, але двері ніхто не зачинить, спокійно відповів чоловік. Можна домовитися, приходити, допомагати. Пінетки вязати точно знадобляться.
Там є близнюки: хлопчик і дівчинка. Світленькі. Їм майже два роки, задумливо сказала Оксана. Їм підійдуть вязані костюмчики. Може, зараз і великі, але діти ж ростуть. А пінетки саме їхнього розміру я їх у вигляді білих кросівок зробила.
Підемо разом, запропонував чоловік. Я все влаштую.
Так і сталося. Чотири місяці вони були волонтерами в дитячому будинку. Оксана вязала нові речі, а близнюки вже кликали її мамою. Та одного разу, прийшовши, вони не знайшли дітей.
Уявите, їх усиновили, одразу обох! розповіла працівниця. Зробили фото у ваших костюмчиках, і того ж дня подзвонила пара. Ось сьогодні їх забрали.
У Оксани навернулися сльози.
Чого ж ти плачеш, дурненька, ніжно сказав чоловік. Треба радіти.
Того ж вечора дзвонила донька:
Мамо, можете заїхати? Треба допомогти.
Що зламалося? запитала Оксана.
Треба зібрати дитяче ліжечко, відповіла донька. Приїдете?
Добре, приїдемо.
Вони сіли у свою «Таврію» й поїхали. У квартирі пахло ватрушками. Оксана з чоловіком перевзулися.
Миті руки й заходьте в кімнату, почулося з кухні.
Вони сіли на диван. Раптом чоловік штовхнув Оксану.
У дверях стояв зять, Андрій. На руках він тримав тих самих близнюків, одягнених у вязані костюми й пінетки-кросівки. Дівчинка сміялась, а хлопчик жував печиво.
Ну от тепер у вас є онуки, усміхнувся Андрій. Ми раніше мовчали, бо не знали, чи вийде.
У кімнату завітала донька, Маряна.
Мамо, тату, це Настенька й Артемко. Я побачила їх фото на сайті. Вони близнюки, як я з братом. Пінетки такі самі, як ті, що ти нам колись звязала.
Андрій посадив дітей на підлогу. Вони підбігли до Оксани, простягнули рученята й закричали:
Мама! Мама!
Оксана пригорнула їх, цілуючи й плачучи:
Я не мама, я ваша бабуся баба
Чоловік сміявся:
Ну й чого ж тепер плачеш?
А донька додала:
Мамо, купимо ще вовни. Будеш вязати шкарпетки бо пінетки вже малі