Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком, написав чоловік.
Знову почав, Марічко! Ну скільки можна? У нас кожна копійка на вагу золота, а тобі треба нове пальто. Старе що, зовсім розпалося?
Богдане, воно не розпалося, воно просто старе! Йому сім років. Сім! Я ходжу в ньому, як огороднє опудало. Всі на роботі вже по три рази гардероб оновили, а я ніби з минулого століття. Невже я не заслужила однієї єдиної шубки?
Заслужила, звісно, заслужила! Богдан розвів руками, і його обличчя спотворювала звична гримаса роздратування. Але давай не зараз. Ти ж знаєш, у мене проект горить, усі гроші в обігу. Закінчу угоду купимо тобі хоча б норкову шубу. А поки потерпи.
Я терплю вже двадцять років, Богдане. Все наше життя я терплю. Спочатку поки ти інститут закінчиш. Потім поки на першу машину назбираємо. Потім на цю квартиру, точніше, на її ремонт, бо дісталася вона мені від батьків. Завжди є щось важливіше, ніж я.
Марічка сама здивувалася своїм словам. Зазвичай вона мовчала, ковтала образу й йшла на кухню заварити чай, щоб заспокоїтися. Але сьогодні щось прорвалося. Накопичилося. Вона втомлено дивилася на чоловіка колись коханого, рідного, а тепер майже чужого, з вічно незадоволеним обличчям і згаслими очима.
Починається, просичав він, знімаючи з вішалки куртку. Концерт за заявками. Все, я не можу це слухати. Мені на зустріч треба.
Яка зустріч о девятій вечора? тихо запитала Марічка, хоча вже знала відповідь. Ці «зустрічі» ставали надто частими останні півроку.
Ділова, Марічко, ділова! Не всім же в бібліотеці до шостої пилом дихати. Є люди, які працюють, щоб такі, як ти, могли про шубки мріяти.
Він грюкнув дверима так, що задзвеніли склянки в старому серванті. Марічка здригнулася й залишилася стояти посеред передпокою. Тиша, що настала після його виходу, була оглушливою, густою, як узвар. Вона повільно пройшла на кухню, автоматично поставила чайник. Руки тремтіли. Не від злості, а від якоїсь ниючої порожнечі всередині. Вона знала, що він не на зустрічі. Знала, що є інша жінка молода, яскрава, з його роботи. Вона не хотіла в це вірити, відганяла від себе думки, але вони поверталися знову й знову, як навязливі мухи.
Телефон у кишені халата завибрував. Напевно, вибачається, як завжди. Зараз напише щось на кшталт «Вибач, спалахнув. Повернуся поговоримо». Марічка дістала телефон. Повідомлення від Богдана. Але слова були зовсім інші.
«Я виїжджаю. Ключі від твоєї квартири залишу під килимком».
Всього вісім слів. Коротких, уривчастих, як удари сокирою. Марічка перечитала їх раз, другий, третій. Літери скакали перед очима, відмовляючись складатися в зрозумілий текст. Не може бути. Це якась зла жартівлива. Він не міг так вчинити. Після двадцяти років шлюбу. Просто піти, написавши повідомлення.
Вона кинулася у спальню. Відчинила шафу. Його половина була майже порожня. Зникли найкращі костюми, сорочки, светри. На полиці самітно лежав забутий крават. На тумбочці не було його годинника й зарядки для телефону. Він зібрався заздалегідь. Ця сварка через пальто була лише приводом. Зручним привідцем, щоб піти.
Ноги підкосилися, і Марічка опустилася на ліжко. Дихання перехопило. Вона дивилася на порожнє місце в шафі й не могла повірити. Двадцять років. Все її свідоме життя. Вони познайомилися в інституті, одружилися відразу після випуску. Жили в цій самій квартирі, яку їй залишили батьки. Разом клеїли шпалери, вибирали меблі, мріяли про дітей, які так і не зявилися. Вона працювала в районній бібліотеці, він будував свій маленький бізнес. Життя було не цукром, але воно було їхнім спільним життям. А тепер він просто взяв і викреслив усе це одним повідомленням.
Першим ділом вона подзвонила Олені, єдиній близькій подрузі.
Олю він пішов, прошепотіла Марічка в трубку, ледве стримуючи ридання.
Хто пішов? Куди пішов? не зрозуміла сонна Оля. Марічко, ти чого?
Богдан. Пішов. Назавжди. Написав, що виїжджає.
У трубці на кілька секунд повисла тиша.
От же козел! нарешті випалила Оля своїм гучним голосом. Я ж тобі казала, що його «нічні наради» добром не скінчаться! Гаразд, без паніки. Він повернеться. Одуріє й повернеться, куди він подінеться.
Ні, Олю. Він речі забрав.
Які, усі?
Майже усі. Написав, що ключі під килимком залишить.
Ах він!.. Оля підбирала слова. Гаразд, сиди вдома, нікуди не йди. Я зараз приїду. Купи вина. Або краще горілки. Лікуватимемо твоє розбите серце.
Оля примчала через сорок хвилин із пакетом продуктів і пляшкою коньяку. Вона рішуче пройшла на