Я кохаю його, але не хочу, щоб дитина залишилася без тата
Привіт. Мене звати Соломія, і зараз я стою на роздоріжжі, від якого залежить не лише моє життя, а й доля двох інших людей. Мені двадцять девять, я живу у Львові, працюю в маленькій юридичній фірмі, маю друзів, рідних але моє серце належить людині, з якою я не можу бути відкрито. І це не просто мелодрама. Це тортури, що тривають цілий рік.
З Данилом ми були разом три роки. Молоді, закохані, безтурботні. Сварились, мирились, будували плани. Я вірила, що він моя людина, а він казав, що без мене не дихає. Ми були щасливі, аж поки одного разу не посварились через дурницю. Обоє спалахнули, обидва гордо розійшлися, ніхто не зробив перший крок. Були занадто вперті й занадто молоді.
Минуло кілька місяців. Я сумувала. Дивилась на телефон, чекаючи повідомлення. Не писала, не дзвонила гордість не дозволяла. А потім дізналась, що він почав зустрічатися з іншою. Дівчина з сусіднього офісу, тиха, скромна і вже через пару місяців вагітна. Я відчула, ніби мені вирвали серце. Памятаю, як стояла біля вікна, а в грудях була порожнеча, наче всередині оселився крижаний вітер.
Коли народилася його донька, я таки набралася сміливості й подзвонила просто привітати. Він замовк на секунду, потім промовив:
Ти не уявляєш, як я радий почути тебе. Давай зустрінемось?
Не знаю, чому погодилась. Просто хотіла подивитися йому в очі. На зустрічі ми майже не розмовляли. Лише дивилися одне на одного, мовчали, і в цій тиші було все кохання, біль, каяття. Він тримав мене за руку, а я беззвучно плакала.
З того дня ми почали бачитись. Нечасто, обережно, наче боялися самих себе. Цілий рік ми так зустрічались потай, але чесно кажучи: між нами не було близькості. Я не могла. Щойно згадувала про його доньку, про те, що вдома його чекає маленька дитина з маминими очима усе всередині стискалося.
Він часто скаржився, що вдома стало неможливо. Що з матірю його дитини його нічого не повязує, окрім дівчинки. Що він більше не кохає. Що мріє про мене. І не раз запитував:
А якщо я піду? Якщо повернуся? Ти приймеш мене?
А я мовчала. Бо не знала, що відповісти. Бо в цю мить, скільки б я його не любила, я бачила перед собою не лише чоловіка, а й батька. І дівчинку Марійку, яка ще не навчилася говорити, але вже знає, як усміхається її тато, як пахне його куртка, як він обіймає перед сном.
Як я можу це зруйнувати? Як можу стати тією, через кого дитина залишиться без тата?
Так, можливо, вони не кохають одне одного. Можливо, живуть разом лише заради дитини. Але хіба це злочин? Скільки таких родин і всі живуть. У когось з часом все налагоджується, хтось вчиться кохати знову А якщо я зруйную цю родину чи буду щаслива, знаючи, що дівчинка росте без тата?
Мені страшно. Мені боляче. Я мрію про нього, засинаю з думками про нього, не можу дивитись в очі іншим чоловікам. Ніхто мені не потрібен, окрім нього. Він моє повітря. Але я не знаю, чи маю право на це щастя.
Іноді думаю а якби на місці цієї дівчинки була я? Якби мого тата забрала інша жінка, як би я себе почувала? Я дуже добре памятаю, як росла без тата. І не хочу, щоб хтось інший пройшов через це.
Данило чекає відповіді. Він все частіше говорить про розрив із тією жінкою. Він благає:
Не мовчи. Скажи, що хочеш. Я готовий все кинути. Тільки скажи
А я я не знаю, що сказати.
Я не знаю, як правильно. Розум каже одне залишити все як є. Не втручатися, не руйнувати, бути сильною. А серце рветься до нього, кричить, благає не відпускати.
Якщо ви читаєте це, якщо були в подібній ситуації скажіть, що мені робити? Чи можна побудувати своє щастя, не руйнуючи чиєсь? Чи будь-яке щастя завжди комусь робить біль?
Я кохаю його. Але не хочу, щоб його дитина росла без тата.
І, здається, вперше в житті мені по-справжньому страшно.