У селі Верховина ярмаркова площа завжди була шумною, липкою від солодкої вати й завеликою для такої тендітної дівчинки, як Олеся Бойко. Літнє сонце розтоплювало бруківку, а від гарячого повітря тремтіли краплі смоли на соснах. Атмосферу наповнювали голоси торговців, що запрошували на палянички з варениками, та далекий гуркіт молотка з головного павільйону.
Там, серед натовпу, стояла восьмирічна Олеся, що не промовила ані слова з того листопадового дня, коли до їхньої хати прийшли двоє міліціонерів у формі. Тоді її світ розсипався на тисячі уламків. Її матір, міліціонерку Ганну Бойко, не стало. «Загинула при виконанні», писали газети, не залишаючи місця для сподівань. З того часу голос Олесі заховався глибоко всередині, у кутку душі, куди навіть вона сама не наважувалася зазирати.
Але того ранку Олеся прокинулася від болю, міцнішого за зазвичай. Вона підвелася й підійшла до запиленої скляної банки, наповненої монетами. Гривні з дня народження, копійки, зароблені на продажу квасу, святкові «золоті» все, що мати підкладала їй немов скарб. Вона перерахувала їх двічі: триста гривень і кілька дрібязку. Затиснув скарб у рюкзаку, вона чекала біля дверей.
Марта, дружина її матері, намагалася відмовити: «Олесю, серденько, тобі не обовязково йти на той аукціон», казала вона, стоячи навколішки, з очима, що колись сяяли, а тепер лише втомлено миготіли. «Там немає того, що ти шукаєш. Давай зваримо борщу, добре?» Але Олеся похитала головою, погляд прикутий до блискучого обруча на руці Марти. Тепер золото здавалося зайвим, завеликим для її тонких пальців.
Її вітчим Ярослав стояв осторонь, бавлячись із телефоном, намагаючись не виглядати збентеженим. Він не знав, як їй допомогти після похорону, лише повторював: «Треба жити далі, Олесю, інакше не виживеш». Іноді вона ненавиділа його за ці слова. Але найчастіше не мала сил навіть на ненависть.
Вони їхали мовчки, старенька «Таврія» Марти підстрибувала на вибоїнах, і кожен удар немов бив Олесю по руках. Коли вони дісталися ярмарку, Марта нахилилася й прошепотіла: «Що б не сталося, я тебе люблю, добре?» Олеся дивилася на свої коліна, а двері автомобіля з грюком зачинилися. Повітря ярмарку вдарило їй у ніздрі запах вареників, свіжого сіна, поту й розжареного металу.
У павільйоні люди товпилися навколо деревяних лавок. Кілька міліціонерів у формі стояли попереду, явно збентежені. На сцені єдина клітка з табличкою: «Аукціон службових собак». І ось він Бурш, останнє, що залишилося в Олесі від матері.
Не спогад, не світлина, а живий Бурш, з мордою, що вицвіла від часу, але з очима, які досі були гострими та розумними. Він сидів, ніби знав, що це його місце, але хвіст лише ледве тремтів. Він оглянув натовп, і його погляд зупинився на Олесі. По її спині пробіг холодок.
Місяцями Олеся відчувала себе живою лише вночі, коли шепотіла Буршу крізь паркан старої міліцейської дільниці. Вона розповідала йому те, що не могла сказати нікому іншому про біль, про те, як хочеться, щоб мати повернулася. Бурш не відповідав, але слухав, і цього було достатньо.
Чоловік у потертому костюмі проголосив: «Сьогодні кожен має шанс стати власником частинки історії Верховини! Наш Бурш, який прослужив пять років у міліції, шукає новий дім. Хто дасть більше?» Олеся так сильно стиснула банку, що скло впилося їй у долоні.
Аукціон розпочався з пятисот гривень. Олесі здалося, що серце ось-ось вистрибне з грудей. Пятсот її монет тепер здавалися смішними. Марта незручно стояла позаду. Бурш пильно спостерігав, як ставки зростали.
«Тисяча!» крикнув чоловік у кепці.
«Півтора», відразу ж відповів високий чоловік у білій сорочці Віктор Гладкий, власник охоронної фірми «Щит».
«Дві тисячі», відрізав грубий чоловік у джинсовій сорочці фермер Дмитро «Діма» Коваль.
Цифри зростали, а Олеся вийшла вперед. Її голос, який був німий стільки місяців, пророслов крізь тишу: «Я даю»
Аукціоніст подивився на неї зі співчуттям: «Яка твоя ставка, дівчинко?»
Олеся простягнула банку: «Триста гривень і копійки».
Хтось у натовпі засміявся. Віктор усміхнувся. Але Бурш раптом видав глибокий стогін. Звук, ніби розривав повітря.
Олеся хотіла втекти, але Бурш гавкнув один раз, чітко.
Натовп затих.
У цій тиші Олеся зрозуміла: вона робила ставку не лише за собаку. Вона билася за останню частку матері, яку могла втримати.
Аукціон відновився, але Бурш, здавалося, не слухав. Він дивився лише на Олесю, ніби бачив кожну її рану