Роки Ланцюга
Барік не памятав точно, коли все почалося. Можливо, тому що для нього час був лише низкою сірих днів, нескінченних ночей та пір року, які проходили, не приносячи полегшення. Він народився у великому виводку на бідному подвірї на околиці села. Ще змалечку його долю визначило холодне залізо ланцюга, який він ніколи не зможе зкинути.
Спочатку життя було повне цікавостей. Він грався із братами, нюхав вологий ґрунт, гавкав на птахів. Але одного дня один із чоловіків у хаті вибрав саме його. Відірвав від матері, відвів у кут подвіря та надів на шию ланцюг. З того моменту Барік став частиною господарства як стара колесниця або іржавий плуг. Ніхто не гладив його, не говорив до нього ласкаво. Для Баріка час був лише очікуванням без надії.
Місяці минали, і ланцюг став його єдиним супутником. Він був завдовжки лише кілька метрів, і Барік навчився не відходити далеко, щоб не відчути різкий ривок, який залишав його без подиху. У нього не було ні будки, ні захисту: він спав на землі під дощем чи снігом, а коли вітер ставав сильним, ховався біля стіни, тремтячи від холоду.
Пори року змінювалися: зими були жорстокими, з морозними ночами, коли Барік прокидався, вкритий інеєм. Літо було справжнім пеклом спека та спрага. Іноді діти з хати кидали в нього камінням для розваги або лякали палицями. Ніхто не піклувався про нього. Його життя було колом страждань, голоду та самотності.
Їжі було мало й жахливої. Йому кидали шкірки від картоплі, огризки кісток, а рідко трохи кислого борщу. Барік їв у страху, боячись, що хтось відбере ці крихти. Він пив брудної води з іржавого відру. Він ніколи не знав смаку свіжого мяса чи радості ситої трапези. Його тіло стало худим, ребра виступали під брудною, зколченою шерстю.
Його ніколи не виводили на прогулянку. Він бачив світ лише зі свого кута, обмеженого ланцюгом. Бачив, як інші собаки бігають на свободі, як люди йдуть і приходять, як птахи літають. Він мріяв бігти, досліджувати, відчути ласку. Але це була лише мрія, і щоразу, коли він відкривав очі, ланцюг був на місці.
Остання Зима
Остання зима була найжорстокішою. Чоловік, який прикував його, захворів і перестав виходити у двір. Барік днями не бачив нікого. Миска з їжею ставала все порожнішою. Іноді сусід підходив до паркану і кидав йому шматок чорствого хліба, але частіше він отримував лише жалісливі погляди.
Барік відчував, як життя йде. Лапи боліли, холод проймав до кісток, а самотність ставала невиносимою. Уночі він бачив сни про матір, про тепло своїх братів, про волю. Але прокидався лише до багнюки й тиші.
Одного дня чоловік помер. Барік зрозумів це,