У старій комуналці
Софія Марківна сиділа на кухні, ковтаючи теплий чай із мятою, коли почула, як у двері вставляють ключ. Вона підвелася й зупинилася на порозі. Увійшов її чоловік, Ярослав. Обличчя у нього було похмуре, навіть не глянув на неї.
Привіт, промовила вона першою. Знову пізно. Я вже давно пообі́дала, чекаю на тебе
Привіт, відповів він. Могла й не чекати. Я не голодний. Зайшов тільки речі забрати. Не знявши чобіт, він пройшов у кімнату, дістав із-під ліжка валізу й почав хапати одяг.
Софія застигла. Ярославе, що відбувається?
А ти не здогадуєшся? Я йду, холодно сказав він.
Куди?
До іншої.
Овва, напевно, молоденької? Хоча тобі ж усього сорок, ще й сам як огірочок, з гіркотою зізналася вона. «Не плакати, не показувати слабкість», наказувала собі, а вголос спитала: І давно це в тебе?
Майже рік. Він знизав плечима. Якщо ти нічого не помічала, то це твої проблеми.
Ти йдеш назавжди? ледве прошептала вона.
Боже, Софія, ти що, не розумієш? Я йду до іншої. Вона чекає дитину. Ми з тобою не змогли, а Оля мені народить сина. Даю тобі місяць, щоб зібралася й виїхала. Куди твої клопоти.
Ярослав пішов. Софія залишилася одна. Стіни, здавалося, тіснили її. Вона ввімкнула телевізор, щоб хоч чийсь голос розбивав тишу. Дванадцять років разом а тепер вона сама.
У неї залишився батьківський будинок у селі. Але жити там?
Не зможу, думала вона. Ніякої роботи, ні зручностей. У тридцять пять не хочеться закопа́тися в глушині.
Будинок вона продала швидко. Сусідка Ганна вже чекала.
Софійко, дякуй Богу, що приїхала! Вже хотіла шукати тебе в місті.
А що трапилося?
Так от мої родичі хочуть купити твій дім. З Харі