Чому я погодилася, щоб мій син та невістка жили зі мною? Досі не знаю.
Я Віра Семенівна, живу у двокімнатній квартирі в одному із спальних районів Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене скромна, але вистачає. Коли два роки тому мій син Олег одружився, я, як і будь-яка мати, була щаслива. Він молодий йому тридцять один, а невістка Наталка трохи молодша. Побралися, але власного житла не мали. Тоді й сказали: «Мамо, поживемо у тебе трохи. Скопимо на перший внесок за іпотеку і переїдемо».
Я, наївна, тільки й раділа: думала, допоможу з онуками. І пустила їх. А тепер і не знаю, як із цього вибратися. Бо той «трохи» вже перетворився на два роки, і всім нам від цього тільки гірше.
Спершу я не лізла у їхні стосунки. Молоді, звикають одне до одного. Я не заважала, готувала, прала, прибирала все, як годиться. Потім Наталка завагітніла. Рано, подумала я, але якщо Бог дав, то на те воля. Народився онук, Дениско. Прекрасна дитина. Та з його народженням усі заощадження розтанули. Усі ж знають, скільки коштує дитина: підгузки, суміші, кашки усе дорого, а Наталка хоче тільки імпортне, тільки свіже, тільки відмінної якості.
Я готова допомагати. Але я не прислуга. Проте поступово стала нянею, кухарем і покоївкою в одній особі. Молода мати «надзвичайно втомлена». Ніби то Дениско не дає їй спати. Тому вона лежить аж до обіду, у телефоні. Дитина у манежику. Вона на дивані. Телевізор грає, обід мій, підлога вимита, онук викупаний. А Наталка скардиться на «запаморочення» від втоми.
А мій син? Олег іде на роботу, повертається мовчки, не роззявляє рота. Спробуй щось сказати одразу відмахується. «Мамо, не втручайся». А Наталка поводиться, ніби то вона тут господиня. Я слово вона три. Та ще й на підвищених тонах. Потім Олег каже, що я «пригнічую» його дружину. Пригнічую! Це ж я їм допомагаю!
Не знаю, що й робити. Кажу синові: «Шукай помешкання, сину. Втомилася». А він: «Грошей немає, мамо». Запропонувала помінятися: я візьму маленьку однокімнатну, а вони скоплять на внесок і житимуть самостійно. Нехай відповідають за своє життя. Я лише трохи допомагатиму з онуком, як зможу. Але ні, син лише киває, а нічого не змінюється.
Розумію, вони молоді, їм непросто. Але й я не залізна. Тиск скаче, суглоби болять, безсоння мучить. А коли їм щось потрібно я біжу: до лікарні, за ліками, сижу з онуком днями. А скажи, що втомилася дивляться, ніби я зрадниця.
Нещодавно сталася велика сварка. Прокинулася вранці, прибрала на кухні, зварила кашку онукові як завжди. Наталка прокинулася й заявила: «Чому знову вариш? Я ж казала тільки пакетова!» Не втрималася. Нагадала, що я бабуся, а не кухонний комбайн. Що вони повинні годувати свою родину самостійно. Вона заплакала, син став на її бік, хлопнули дверима, пішли. За годину повернулися, ніби нічого й не було. Навіть не вибачилися.
Тепер кожного ранку прокидаюся й думаю: навіщо я їх пустила? Чому не постояла за себе відразу? Можливо, тому що я мати. Тому що люблю сина. Але все частіше ловлю себе на думці люблю, але виснажена. І коли сідаю пити таблетки від тиску, розумію мабуть, час їх випроваджувати? Буде боляче, але хоча б не зійду з розуму.
Скажіть я одна така наївна? Чи є ще хтось у мої роки, хто потрапив у таку саму пастку?