“Як же я сумую,” прошепотіла Оксана, здригнувшись від власного голосу в порожній кімнаті.
Її пальці застигли над старим фотоальбомом. На вицвілому знімку Андрій усміхався, піднявши на плечі маленького Тарасика. Оксана акуратно провела кінчиками пальців по його обличчю. Дев’ять років минуло, а біль залишився таким самим гострим.
За вікном лютувала завірюха, кидаючи сніжинки в шибки. Оксана підвелася й підійшла до вікна, де стояла тарілка з палаючою свічкою. Роковини. У такі ночі його відсутність була особливо важкою.
“Я справляюся, чуєш?” промовила вона до порожнечі. “Тарасик уже майже догнав тебе зростом. А Олежко він так на тебе схожий.”
У печі тріщали дрова. Оксана закуталася в старий плед і сіла у крісло. Старий дерев’яний хатини скрипів під поривами вітру.
Вона й не помітила, як задрімала. Може, пройшло кілька хвилин, а може, годин, коли три гучні удари в двері розірвали тишу.
Оксана схопилася, миттєво прокинувшись. Серце билося, неначе божевільне. Хто міг прийти в таку заметіль? До найближчих сусідів цілий кілометр.
Стук повторився три чіткі удари, наче хтось наполягав.
Оксана рушила коридором, у темряві намацуючи стіни. Погляд упав на кухонний ніж на столі. Вона схопила його й міцно стиснула рукоять.
“Хто там?” її голос тремтів.
Тиша. І знову три удари, ще настирливіші.
Оксана притиснула ніж до стегна і лівою рукою повернула замок. Холодне повітря ворвалося всередину разом із хмарою снігу, а на порозі
“Оксанко, це я. Я повернувся.”
Андрій. Її Андрій. Той самий, що зник дев’ять років тому. Щетина на обличчі, втомлені очі, знайома усмішка.
Ніж випав із онімілих пальців. Оксана захиталася, ледве втримавшись за одвірок.
“Це не може” вона задихалася. “Тебе ж немає.”
“Я тут,” він крокнув уперед і обійняв її.
Теплий. Справжній. Пахнучий морозом і землею. Оксана вчепилася в його куртку, вткнула обличчя в плече, і сльози полилися рікою. Ноги підкосились, і вони обидва осіли на підлогу у сінях.
“Як?” тільки й змогла вимовити вона.
“Я знаю, ти не розумієш,” Андрій гладив її по волоссю. “Але я все поясню. Давай спочатку закриємо двері. Холодно.”
Він допоміг їй підвестися. Оксана не відпускала його ані на секунду, ніби боялася, що він зникне.
“Хлопці?” запитав він, озираючись.
“Сплять,” Оксана не могла відірвати очей від його обличчя. “Вони виросли.”
“Я знаю,” усміхнувся він із легким смутком.
“Як таке можливо?” вона торкнулася його щоки тремтячими пальцями. “Тебе ж тебе нема. Я була там.”
“Підем,” він узяв її за руку. “Нам треба поговорити. У нас мало часу.”
Вони пройшли до кімнати. Оксана запалила ще одну гасову лампу. Андрій сів на край столу, уважно оглядаючи хату, наче намагаючись запам’ятати кожну деталь.
“Ти добре доглядаєш дім,” промовив він із теплотою в голосі.
“Про що ти?” благала Оксана. “Де ти був? Чому зараз?”
Андрій глибоко зітхнув і подивився їй у вічі.
“Я все розповім. Тільки сядь, будь ласка.”
Оксана підкинула кілька полін у піч.
Полум’я розгорілося яскравіше, заливаючи кімнату м’яким оранжевим світлом і химерними тінями.
Вона вагалася, ніби відтягувала момент, потім підійшла до старого шафи й дістала його чашку темно-синю, з відколотим краєм. Дев’ять років ця чашка стояла неторканою, наче чекала господаря.
“Не сподівався, що ти її зберегла,” у голосі Андрія пролунав здивування, коли він узяв чашку з гарячою кавою.
Оксана пильно вдивлялася в нього, боячись пропустити найменшу деталь. Її погляд ковзав по знайомим рисам: зморшка між брів, шрам на підборідді, отриманий у дитинстві. Рука сама тягнулася до нього пальці обережно торкалися зап’ястя, плеча, щетини на щокі, ніби перевіряючи, чи не грає з нею зір.
“Ти справжній,” прошепотіла вона пересохлими губами. І тоді ледве чутно запитала: “Розкажи де ти був усі ці роки?”
Андрій довго мовчав, дивлячись у вогонь у печі, перш ніж почати говорити.
“Після того, як я пішов, я не потрапив туди, куди йдуть усі,” промовив він. “Я загубився. Не дійшов до мети.”
Він ковтнув кави й продовжив:
“Спочатку було щось на кшталт темного, в’язкого простору. Як туман, але щільний, майже відчутний. Я довго блукав там, не розуміючи, чи живий ще, чи вже ні.”
Оксана слухала, затамувавши подих. Вона так міцно стискала його руку, що пальці почали дерев’яніти.
“Потім я опинився у місці його на