Вночі Оксана Мелих прокинулася від порожнечі поруч. Вона простягнула руку крізь темряву, шукаючи тепле тіло свого чоловіка, Тараса, але знайшла лише холодну простиню.
Сон втік, а Тараса не було вже добрі півгодини. Її серце закалатало, як переляканий птах. Може, йому погано? Вона намагалася переконати себе, що він просто зайнятий роботою, але тривога не відпускала.
Тихо зіскользнувши з ліжка, Оксана попрямувала до кухні, ледве дихаючи. За кілька кроків до дверей вона завмерла почула його голос. Він говорив по телефону. Гучний динамік доніс жіночий сміх.
“Так, душенько, квитки вже куплені. Летимо в Грузію,” пролунав голос Тараса, теплий, як мед, але для неї отруйний. “Ніхто не довідається.”
Здавалося, підлога розступилася. Весь її світ роки кохання, спільні сни, сміх і сльози розсипався, як пісок крізь пальці. Вона повернулася в спальню, сльози палили щоки. Серце тріскалося, ніби крига під ногами.
Тоді вона встала, взяла старий чемодан і почала кидати туди його речі. Коли Тарас увійшов, він зупинився на порозі.
“Що це?” спитав він, голос тремтів.
Оксана підняла на нього очі. “Твої речі. Візьмеш їх у Грузію.”
“Ти що…”
“Годі брехати. Я чула.”
Він хотів щось сказати, але вона перебила: “Решту сам збереш. Сьогодні ночуй десь інде. А після твоєї «подорожі» щоб я тебе більше не бачила.”
Тієї ночі щось зламалося. Оксана лежала, дивилася в стелю, і раптом усвідомила: тепер вона вільна. Ні більше брехні. Ні більше болю.
А ви як вважаєте чи правильно вона зробила? Чи варто було мовчати? Діліться думками!
Друзі, якщо вам сподобалася ця історія пишіть у коментарях! Ваші слова наша найкраща нагорода.