Собака щодня приходила на цівинтар до свого господаря, риючи землю: усі думали, що тварина сумує, аж поки не дізналися страшної правди.
Вона приходила сама без повідка, без нашийника, ніби відчувала дорогу крізь сон. Люди вже звикли до цього виду: стійка вівчарка з гострими вухами й очима, повними розуму.
Колись вона була службовою собакою міліціонера на імя Яромир Бойко. Вони пройшли десятки операцій погоні, затримання, довгі години тренувань. Для нього вона була не просто твариною, а бойовим товаришем, з яким ділила небезпеку, втому та радість перевірених років.
Рік тому Яромира не стало під час облави. Похорони були тихими, але людними. З тих пір собака щодня приходила до його могили, лягала у ямку, яку сама вирила перед надгробком, і занурювала ніс у землю, наче ловила останні сліди запаху, що вже майже зник.
Інші співслужбовці, волонтери, навіть незнайомі люди намагалися забрати її звідти. Але вона завжди поверталася сидила, спала або вила тихо, ніби вмовляючи землю розкрити таємницю.
Усі думали, що це смуток: ніби собака шукає господаря, намагається «дотяйтися» до нього. Але справжня правда виплила, коли на цвинтарі зявився колишній колега Яромира. Він упізнав собаку й зрозумів: якщо вона щось риє на те є причина.
Він підійшов ближче й помітив вона копає не під самим надгробком, а трохи збоку, на самому краю могили. Наступного дня він повернувся з лопатою. Доглядач спробував зупинити його, але у відповідь почув:
Якщо помиляюся засиплю назад.
Земля була мякшою, ніж повинна була бут
