Мам, може, нехай бабуся піде та й заблукає? Тоді всім буде легше, з викликом промовила Олеся.
Мам, ну скільки можна? Тепер ти все життя мені це пригадуватимеш? ображено відповіла пятнадцятирічна дівчина.
Не все життя, а поки вона з нами. Якщо вийде на вулицю заблукає
І замерзне десь під парканом, а ми житимемо з каяттям Мам, ну може? знову запитала Олеся.
Що «може»? не зрозуміла мати.
Ну, нехай піде та й заблукає. Ти ж сама казала, що втомилася з нею возитися.
Як ти смієш? Вона ж моя свекруха, хоча й не рідна, але для тебе рідна бабуся!
Бабуся? Олеся прижмурила очі, як завжди, коли злилася. А де вона була, коли її синок нас кинув? Коли відмовлялася зі мною сидіти? Зі своєю онукою? Вона тебе не жаліла, коли ти хапалася за будь-яку роботу, щоб заробити зайву гривню А ще й звинувачувала тебе, що чоловік пішов
Годі! різко перебила мати. Даремно я тобі це розповідала. Вона зітхнула. Погано я тебе виховала, якщо в тобі нема жалю до ближнього. Мені страшно Коли я постарію, ти й до мене так ставитимешся? Що з тобою? Ти ж завжди була доброю. Не могла пройти повз бездомне кошеня чи щеня, завжди приносила додому. А бабуся не тваринка Мати похитала головою. Вона й так покарана. Твій тато кинув не лише нас він і її покинув.
Мам, іди на роботу, спізнишся. Я обіцяю, двері замкну, провинувато сказала Олеся.
Гаразд, а то ще наговоримо зайвого але мати не рушила з місця.
Мам, вибач Але дивитися на тебе боляче. Шкіра та кістки. Тобі всього сорок, а ходиш, зігнувшись, ледве ноги переставляєш. Завжди втомлена. Чого ти так дивишся? Хто тобі правду скаже, як не рідна донька? Олеся не помітила, як знову підвищила голос.
Дякую. Дивися, щоб вона газ не вмикала й воду не залишала.
Ось, я ж кажу сидимо, наче привязані. Життя нема. Мам, давай віддамо її в будинок для літніх. Там про неї доглядатимуть. Вона ж нічого не тямить
Ти знову про це? різко обірвала мати.
Усім буде легше, і їй насамперед, не помічаючи її роздратування, продовжила Олеся.
Не хочу більше слухати. Нікуди я її не віддам. Скільки їй залишилося? Хай буде вдома
Та вона нас із тобою переживе. Іди вже. Я нікуди не піду, двері замкну, зі злістю повторила дівчина.
Вибач Я занадто на тебе навантажуюсь. Усі гуляють, а ти сидиш із бабусею.
Вони не помітили відчинені двері в кімнату бабусі. Вона все чула, але чи розуміла? А якщо й так за хвилину забуде.
Мати пішла, а Олеся зайшла до колишньої кімнати, де тепер жила бабуся.
Ба, тобі чогось треба? запитала вона.
Погляд старої був порожнім.
Ходімо, дам тобі цукерку, Олеся допомогла їй підвестись і повела на кухню.
А ти хто? бабуся дивилась на неї без розуміння.
Пий чай, зітхнула Олеся, кладучи перед нею цукерку.
Бабуся любила солодке. Вони з мамою ховали від неї цукерки, давали лише по одній. Дівчина дивилась, як та розгортає яскравий фантик. Через рідке сиве волосся просвічувала бліда шкіра. Олеся відвернулась.
Колись бабуся фарбувала волосся, робила пишну зачіску, підводила губи яскравою помадою. Олеся памятала солодкуватий запах її парфумів. На бабусю завжди звертали увагу чоловіки, доки вона не почала втрачати розум.
Дзвінок у двері перервав її думки.
Мабуть, мама щось забула Олеся пішла відчиняти.
Але на порозі стояв її друг, старшокласник Дмитро. Мати не схвалювала їхньої дружби, тому він приходив, коли її не було.
Привіт. Чого так рано? Мама тільки пішла, прошепотіла вона.
Знаю. Вона мене не помітила.
Мілочко! почувся з кухні бабусин голос.
Хто така Мілочка? запитав Дмитро.
Вона так маму називає, думає, що це її донька. Зараз відведу її до кімнати. Іди в ванну й сиди тихо. У неї сьогодні прояснення, Олеся підштовхнула його до дверей.
Там нікого нема, сказала вона, повертаючись на кухню й бачачи порожню чашку.
Хочу чаю, промовила бабуся.
Та ти ж тільки Олеся зрозуміла даремність пояснень.
Стара швидко забувала нещодавнє, але добре памятала минуле. Часто плутала їх із матірю. Проте інколи були моменти прояснення рідкісні й короткі.
Олеся не знала, чи бабуся хитріє заради цукерки, чи справді забула про чай. Вона зітхнула, знову налила чаю й поклала ще один цукерок.
Коли бабуся допила, Олеся відвела її до кімнати й поклала спати.
Виходь, сказала вона, зачиняючи двері.
Д