Того дня до мене завітала жінка, яку я не бачила вже років із пять. Тетяна Яківна. У нас у Верхівні її за очі звали «паніматірю». Не через чоловіка-військового, ні, а через статність, через гострий, як лезо, погляд і через гординю, якою можна було б тричі обнести наше село, мов тином. Ходила завжди з прямою спиною, підборіддя догори, ніби ступала не по нашій селянській багнюці, а по палацовому паркету. І ні з ким особливо не водилася кивне через плече, і все.
А тут стоїть на порозі мого фельдшерського пункту. Не своя. Спина, звичайно, пряма, звичка, але в очах така затравлена туга. Хустку яскраву на самі брови натягнула, ніби ховається. Мяться, не рішається переступити поріг.
Заходь, Яківно, кажу лагідно. Чого в сінях холод розводиш? Бачу, не за цитрамоном прийшла.
Увійшла, на табуретці біля печі сіла, руки на коліна склала. Руки завжди в неї були доглянуті, а тепер шкіра суха, у тріщинах, пальці дріжать. Мовчить. А я й не поспішаю. Налила їй чаю свого, з мятою та липою. Поставила перед нею.
Пий, кажу. Душа зігріється.
Вона взяла чашку, а в очах сльози заблищали. Не покотились, ні, гордість не пустила, а так і стояли, як вода в криниці.
Зовсім я самотня, Маріванно, видихнула вона нарешті, і голос був чужий, надламаний. Сил більше нема. Руку от торік підвернула, не зламала, слава Богу, але болить, лиха година, ні дров принести, ні води. А спину ломить так, що й зітхнути не можу.
І потекла її скарга, як струмок весняний, каламутний та гіркий. А я сиджу, слухаю, киваю, а сама бачу не теперішню біду, а те, що було пять років тому. Згадую, як у її хаті, самій охайній у селі, лунав сміх. Її син єдиний, Богдан, красень та робітник, наречену привіз. Оленку.
Дівчина була тихий янгол. Богдан із міста її привіз. Очі ясні, довірливі. Коса русява, товста. Руки до всякої роботи звиклі, хоч і тонкі. За що вона Богданові сподобалась зрозуміло. А от чому Тетяні не вгодила ніхто в селі не збагнув.
А не вгодила, і годі. Від першого дня Яківна її їсти почала. Не так сидить, не так дивиться. Борщ у неї, бач, недостатньо червоний, а підлога недостатньо чисто вимита. Компот зварить «цукру перевела, марнотратниця». Город прополе «всю кропиву на щі вирвала, безрука».
Богдан спочатку заступався, а потім притих. Він таки мамин синок був, все життя під її крилом. Кидався між ними, як осиновий лист на вітрі. А Оленка мовчала. Тільки худнула та блідніла з кожним днем. Я її якось біля криниці зустріла, дивлюся а в неї очі на мокрому місці.
Чого ж ти, доню, питаю, терпиш?
А вона мені усміхнулася так гірко:
А куди ж я подінуся, тіто Маріє? Люблю його. Може, звикне вона до мене, змилується
Не змилувалася. Останньою краплею стала вишита скатертина, яку ще мати Тетяни робила. Оленка її необачно випрала, і трохи узір полиняв. Ох, що тоді було Крику на всю вулицю.
Тієї ж ночі Оля й пішла. Тихо, по-англійськи. Богдан на ранок мов з ланцюга зірвався, шукав її, а потім прийшов до матері, очі сухі, страшні.
Це ти, мамо, тільки й сказав. Ти моє щастя згубила.
І теж поїхав. За чутками, знайшов свою Оленку в місті, одружилися, донечка в них народилася. А до матері ані кроку. Ані листа, ані дзвінка. Ніби відрізало.
Тетяна спочатку бравирувала. «І слава Богу, казала сусідкам. Не потрібна мені така невістка, а й син, мабуть, не син, коли матір на спідницю проміняв». А сама раптом постаріла, зівяла. У своїй хаті ідеальній, чистій, як операційна, лишилася сама-самісінька. І ось сидить тепе