Пані, сьогодні день народження моєї мами Я хочу купити квіти, але в мене не вистачає грошей Я купив хлопчику букет. А згодом, коли прийшов на могилу, побачив той букет там.
Коли Павлусь був ще малим, його світ розсипався. Мами не стало. Він стояв у кутку кімнати, приголомшений що відбувається? Чому в хаті стільки незнайомих людей? Хто вони? Чому всі такі тихі, дивні, шепочуться й не дивляться йому в очі?
Хлопчик не розумів, чому ніхто не посміхається. Чому його обіймали та казали: «Тримайся, малий», але робили це так, ніби він щось страшно втратив. А він просто не бачив маму.
Батько цілими днями десь далеко. Не підходив, не обіймав, не говорив ні слова. Сидів осторонь, порожній і далекий. Павлусь наблизився до домовини й довго дивився на маму. Вона була зовсім не такою, як завжди ні тепла, ні посмішки, ні колискових вночі. Бліда, холодна, нерухома. Було страшно. І він більше не наважувався підійти.
Без мами все змінилося. Сіре. Пусте. Через два роки батько одружився знову. Нова жінка Галя не стала для нього рідною. Швидше, вона його дратувала. Бурчала на все, шукала провини, ніби шукала привід злитися. А батько мовчав. Не захищав. Не втручався.
Кожен день Павлусь відчував біль, який ховав усередину. Біль втрати. Тугу. І з кожним днем він все більше хотів повернутися до життя, коли мама була поруч.
Сьогодні був особливий день день народження мами. Вранці Павлусь прокинувся з однією думкою: треба йти до неї. На могилу. Принести квіти. Білі кали її улюблені. Він памятав, як вони були в її руках на старих фотографіях, сяяли поряд з її посмішкою.
Але де взяти гроші? Він вирішив попросити в батька.
«Тату, даси трохи грошей? Мені дуже треба»
Не встиг пояснити, як з кухні вилетіла Галя:
«Що це ще?! Вже й гроші випрошуєш?! Ти хоч розумієш, як важко заробити?»
Батько підвів очі й спробував зупинити її:
«Галю, заспокойся. Він навіть не сказав, на що. Сину, скажи, що тобі потрібно?»
«Я хочу купити мамі квіти. Білі кали. Сьогодні її день народження»
Галя сердито схрестила руки:
«Оце так! Квіти! Гроші на них! Може, ще й у ресторан схочеш? Візьми з клумби ось тобі й букет!»
«Їх там немає, тихо, але твердо відповів Павлусь. Вони тільки в магазині.»
Батько задумливо подивився на сина, потім перевів погляд на дружину:
«Галю, іди обід готуй. Я голодний.»
Жінка невдоволено сопнула й пішла у кухню. Батько повернувся до газети. І Павлусь зрозумів: грошей не буде. Більше нічого не сказали.
Він тихо пішов до своєї кімнати, дістав стару скарбничку. Перерахував монети. Небагато. Але, може, вистачить?
Не гаючи часу, вибіг із дому до квіткового магазину. Здалеку побачив у вітрині білосніжні кали. Яскраві, майже чарівні. Зупинився, затримавши подих.
Потім рішуче зайшов усередину.
«Тобі чого?» недружньо спитала продавчиня, оглядаючи хлопчика. «Мабуть, не туди зайшов. Ми іграшок і солодощів не продаємо. Тільки квіти.»
«Я не просто так Я дуже хочу купити. Кали Скільки коштує букет?»
Продавчиня назвала ціну. Павлусь висипав із кишені всі свої монети. Вистачало ледь на половину.
«Будь ласка» благав він. «Я можу працювати! Приходити кожен день, допомагати прибирати, пилососити, мити підлогу Тільки позичте мені цей букет»
«Ти в собі?» з роздратуванням фукнула жінка. «Думаєш, я мільйонерка, щоб квіти дарувати? Геть звідси! А то викличу міліцію жебраків тут не люблять!»
Але Павлусь не здавався. Ці квіти були йому потрібні сьогодні. Він знову почав благати:
«Я все поверну! Обіцяю! Зароблю скільки треба! Будь ласка, зрозумійте»
«Оце актор!» так голосно крикнула продавчиня, що перехожі обернулися. «Де твої батьки? Може, пора в соцслужбу подзвонити? Чого ти тут сам швендяєш? Останнє попередження геть, поки не викликала!»
У цю мить до магазину підійшов чоловік. Він став свідком цієї сцени.
Його вразило він не терпів несправедливості, особливо до дітей.
«Чого ви так кричите?» суворо спитав він продавчиню. «Лупаєте на нього, ніби він щось украв. А він просто хлопчина.»
«А вам-то що?» огризнулася жінка. «Якщо не в курсі, то не лізьте. Він букет мало не вкрав!»
«Ну так, мало не вкрав,» підвищив голос чоловік. «Напали на нього, як вовк на ягня! Йому треба допомогти, а ви погрожуєте. У вас совість є?»
Він обернувся до Павлуся, який стояв у кутку, згорнувшись і витираючи сльози з щік.
«Привіт, друже. Мене звати Юра. Скажи, чого ти засмучений? Х