Ти сама винувата, що в тебе нема грошей. Ніхто не змушував тебе виходити заміж і народжувати дітей! кинула мені мама, коли я попросила допомоги.
Ще й додала: Сама в цю халепу влізла, тепер і викручуйся.
Коли мені було двадцять, я вийшла заміж за Віктора. Ми зняли крихітну однушку на околиці Вінниці. Обоє працювали: він на будівництві, я в аптеці. Жили бідно, але якось викручувалися. Мріяли зібрати на свою оселю, і тоді здавалося, що все можливо.
Потім народився Андрійко. Через два роки Олесь. Я пішла у декрет, а Віктор почав брати додаткові зміни. Але грошей все одно не вистачало. Усе йшло на підгузки, молочні суміші, ліки, комуналку та, звичайно, оренду. Лише за квартиру ми віддавали половину його зарплати.
Дивилася на наших хлопчиків і щодня прокидалася з однаковим жахом: а що, якщо Віктор захворіє? А якщо нас виженуть? Що тоді робитимемо?
Моя мама жила сама у двокімнатній. Бабуся теж. Обидві у Києві. Обидві з порожніми вітальнями. «Я не палац прошу, думала я. Хоч куточок, тимчасово. Поки діти маленькі. Поки не станемо на ноги».
Запропонувала мамі пожити з бабусею: дві жінки в одній квартирі, а ми б оселилися в іншій. «Ми не займаємо багато місця лише я, Віктор і двоє дітлахів». Але вона навіть слухати не захотіла.
Жити з моєю матірю?! фукала вона. Ти з глузду зїхала? У мене ще життя попереду! А зі старою тільки нерви собі зіпсуєш. Живіть, де хочете, але мені не докучайте.
Я проковтнула обраду мовчки. Але потім подзвонила татові. Він уже роки живе з новою дружиною. У них велика чотирикімнатна квартира, і я сподівалася, що він візьме до себе бабусю. Адже це його власна мати! Але він теж відмовив. Сказав, що має дітей від другого шлюбу, і «в будинку вже аж стіни тріщать».
У розпачі я знову подзвонила мамі. Плакала. Благала прихистити нас, хоч на час. І тоді вона плюнула мені в душу:
Сама винен, що бідна. Ніхто не змушував виходити заміж. Ніхто не просив народжувати. Хотіла бути дорослою? Тепер розбирайся сама.
Мене ніби громом ударило. Сиділа на кухні з телефоном у руках, і світ навколо валився. Це ж моя мати! Людина, яка мала бути моєю опорою. Я не просила багато лише куточок, лише трохи людяності.
Наступного дня ми з Віктором обговорювали, що робити. Єдина, хто відгукнувся на наш біль, була його мати, пані Оксана. Вона живе в селі під Житомиром, у будинку з городом. Там є вільна кімната, і вона запропонувала нам переїхати з радістю. Навіть пообіцяла сидіти з дітьми, поки ми працюємо.
Але мені страшно. Це ж не місто. Це село. Там нема поліклініки, пристойної школи, навіть транспорту нема. Боюся, що якщо ми туди поїдемо, то вже ніколи не виберемося. Що діти виростуть без можливостей, без майбутнього. Що я здамся, закриюся від життя.
Але вибору в нас нема. Мама відвернулася. Бабуся застаріла, щоб нас прийняти. Тато не вважає нас родиною. І ось я на роздоріжжі: їхати в нікуди чи прийняти допомогу, яка, хоч і не від рідних, але щира.
Знаєте, що болить найбільше? Не бідність. Не труднощі. А те, що рідні за кровю стають найдальшими, коли найбільше потрібні. І мій найстрашніший страх не за себе. А за моїх дітей. Щоб вони ніколи не відчули, що їх не хотіла власна бабуся.