Ми з моїм песиком Буркою гуляли в Маріїнському парку. Був тихий вечір, повітря пахло свіжістю після дощу, а від фонтану «Лебеді» чулося ненавязливе дзюрчання води. Я насолоджувався спокоєм, навіть не підозрюючи, що за хвилину все зміниться.
Раптом Бурко, зазвичай лагідний, насторожився. Шерсть на спині стала дибки, він завмер, немов щось відчув, а потім рвонув вперед з такою силою, що я ледве втримав повідець. Гукнув його, але він не звернув уваги. Біг впевнено, наче знав, куди прямує.
За кілька секунд він підскочив до чорної сумки, що лежала біля лавочки. Почав гарчати, гавкати, відскакувати й знову наближатися до неї. Я озирнувся нікого. Ніхто не шукав своїх речей. Серце стиснулося.
А потім сталося те, чого я не міг передбачити. Бурко вхопив сумку в зуби й, незважаючи на мої крики, помчав до фонтану. Я біг за ним, голос сипів від напруги, але він не реагирував. Підбігши до води, він стрибнув у фонтан разом із нею.
Я завмер, не вірячи очам. А потім глухий підводний вибух. Хвиля води піднялася угору, бризки розлетілися на всі боки, земля здригнула. Тільки тоді до мене дійшло: у сумці був вибуховий пристрій. Вода приглушила силу удару, і ніхто з навколишніх людей не зіткнувся з небезпекою.
Бурко відчув це раніше за мене. Він врятував нас усіх. А сам
Стоячи біля фонтану, я не міг вимовляти слів. У грудях було порожньо. А потім прийшло розуміння: мій найвірніший друг, моя захисниця, віддала життя за десятки інших. Вона пішла героїнею.
Тепер, проходячи повз «Лебеді», я завжди зупиняюсь. Вода у фонтані нагадує мені про відвагу, про самопожертву, про те, що справжня любов не думає про себе. В останню мить свого життя Бурко думала про нас.
І цей урок я пронесу в серці завжди.
