«Терпи, доню! Ти тепер у чужій хаті, мусиш пристосовуватись. Вийшла заміж не на весілля ж прийшла».
«Які там порядки, мамо? Вони всі тут з глузду зїхали! Особливо свекруха! Вона мене ненавидить це ж очевидно!»
«А хто чув, щоб свекрухи були добрі?»
***
«Гуляє! Знову гуляє!» Оксана Іванівна стояла посеред хати, обличчя палало, очі блищали, як у вовчиці. «Коли чоловік гуляє це жінки провина. Тобі що, з нуля пояснювати?»
Свекруха скаженіла. Кричала на невістку, Маряну, немов та вкрала у неї останній кусень сала. А все через те, що дівчина наважилася засумніватися у вірності її сина, Тараса.
Маряна, тендітна, з очима, як у лані, притиснулась до печі, намагаючись вставити слово.
«Оксано Іванівно, та ж у нього жінка, дитина»
«Це ти жінка?» свекруха зневажливо фукнула. «А дитина твоя от та, що від нас, як від чорта, тікає? То ж твоє виховання!»
«Яке виховання? Данилкові лиш два роки!»
«Малий?» Оксана Іванівна скривилася. «Онук у Ковальчуків і вдвічі молодший, а на руки йде, не верещить, як твій»
«Він ваш онук, до речі, прошепотіла Маряна. А діти відчувають, хто їх любить».
«Ми оті погані? Оце так на́живо! свекруха заревла. А в кого ти, золотце, живеш? Чиїм хлібом годуєшся? Невдячна!»
Маряна мовчала. Вона вже сто разів казала Тарасові: «Хочу окрему хату». Але Тарас, мамин синок, лише плечима знизував: «Нащо? Тут тепло, ситно, а прати мама допоможе».
А от з Маряни вимагали усе: й піч розтопи, й борщ звари, й дитину не чіпай свекруху. Спочатку дівчина старалася: прибирала, слухала нескінченні байки про злих сусідів. Але скоро зрозуміла марно.
«Привіз оцю дурну, немов у селі дівчат не було! розповідала Оксана Іванівна сусідці, коли Маряна збирала розкидані Данилком іграшки. З іншого кінця села за нею їздив!»
«Та й що в ній? підхопила баба Палажка. Руки як граблі, дитина невгамовна. Ось у Ковальчуків онук справжній ангел!»
Коли ставало нестерпно, Маряна дзвонила матері:
«Мамо, вони мене зїдають!»
«Терпи, донечко. Вийшла заміж то й слухайся».
«Та вони божевільні!»
«А хто чув про добрих свекрух?»
***
Одного разу Оксана Іванівна, розігріта сваркою, розпустила язика перед бабою Палажкою. Та, як завжди, додала від себе смаку й рознесла по селу. Історія дійшла до батька Маряни Івана, мужчини з руками, як камені, та очима, що мерзли навіть у спекотний день.
Він узяв сокиру, сів на старенький «Дніпро» й поїхав.
Тим часом у хаті Петренків спалахнув скандал. Маряна на хвилинку поклала Данилка на новий диван і за мить побачила на ньому пляму.
«Зіпсувала! завила свекруха. Дорогий диван! Руки тобі повиривати!»
Маряна терла пляму, а та ніби сміялася з неї. Данилко ридав.
Раптом у дверях постала постать. Іван стояв, сокира на плечі, мовчазний, як стіна.
«О, свате! Оксана Іванівна зблідла. Я тут навчаю вашу доньку».
«Чув я твої науки, сказав Іван. Маряно, збирайся».
«Свате! свекруха спробувала встояти. А що я синові скажу?»
«Нехай сам приїде. Поговоримо».
Тарас приїхав через тиждень. Іван не кричав, не погрожував. Просто положив сокиру на стіл і сказав: «Обери».
З того дня Оксана Іванівна оминала Маряну, як прокажену. А молода сімя жила окремо. Чи то тесть налякав, чи кохання перемогло невідомо. Але сокиру Іван так і лишив у них на всяк випадок.