**Щоденниковий запис**
Ніколи не думав, що доживатиму свої дні за чужими ґратами, під наглядом медсестер, серед таких самотніх, як я. Вірив, що заслуговую більшого поваги, тепла, хоч трохи спокою. Адже я працював все життя, годував родину, будував свій світ навколо єдиного щастя дружини Оксани та доньки Соломії.
З Оксаною ми прожили більше тридцяти років, міцні, як дубовий пень. Після її смерті чотири роки тому будинок став холодним і пустким. Єдиною радістю залишилися Соломія та онука Марічка. Я допомагав, як міг: сидів з дівчинкою, віддавав пенсію на продукти, був поруч, коли донька зятем йшли на роботу чи гуляли. А потім усе змінилося.
Соломія почала дивитися на мене зі злістю, коли я затримувався на кухні. Її дратував мій кашель. «Тату, ти вже пожив, дай іншим жити!» лунало щоразу. Розмови про «затишний пансіонат із лікарями та телевізором» ставали частими. Я боровся.
Соломіє, це моя квартира. Якщо тісно йди до свекрухи. Вона живе одна у трьох кімнатах.
Ти ж знаєш, що ми не ладнаємо. І не починай знову! відрізала вона.
Ти просто хочеш забрати квартиру. Замість того щоб виганяти батька, зароби сама!
Вона назвала мене «егоїстом», погрожувала «знайти рішення». Через тиждень я зібрав речі. Не тому, що хотів, а тому що втомився бути чужим у власному домі. Пішов без слів. Соломія сяяла. Здавалося, вона готова була винести мене на руках.
У будинку для літніх мені дали тісну кімнату з вікном і старим телевізором. Дні я проводив у садку, під небом, серед таких самих забутих, як я.
Діти вас сюди відправили? одного разу спитала сусідка по лавці.
Так, донька вирішила, що я заважаю, відповів я, стримуючи сльози.
Мене теж. Син обрав дружину. Вигнали. Мене звати Галина.
Ярослав. Дуже приємно.
Ми подружилися. На двох біль давив не так важко. Минув рік. Соломія ні разу не подзвонила. Не приїхала.
Одного дня, коли я читав, мене здивував знайомий голос.
Ярославе? Не думала, що зустріну вас тут, здивувалася наша колишня сусідка, лікарка Людмила, яка оглядала мешканців.
Отак. Вже рік. Нікому я не потрібен. Жодного слова.
Дивно Соломія казала, що ви купили будинок у Карпатах, щоб відпочити.
Я б краще там Аніж тут гнити за цими ґратами.
Людмила похитала головою, збентежена. Після обходу вона повернулася. Наша розмова не давала їй спокою. Через два тижні вона зробила пропозицію:
Ярославе, у мами на Волині стояв будинок. Вона пішла торік, ми розпродали речі. Будинок міцний, поруч ліс і річка. Якщо хочете він ваш. Я туди не повернуся, а продавати розриває серце.
Я заплакав. Незнайома жінка дарувала те, у чому мені відмовила рідна донька.
Чи можу попросити про одне? Тут є жінка Галина. Вона теж самотня. Хочу, щоб ми поїхали разом.
Звісно, посміхнулася Людмила. Якщо вона згодна без проблем.
Я кинувся до Галини:
Збирайся! Їдемо! Будинок у Волині, свіже повітря, свобода. Буде добре. Навіщо тут сидіти?
Поїхали! На нове життя!
Ми зібрали речі, купили продукти. Людмила сама повезла нас, не дозволивши сісти на автобус. Я обійняв її, не знаючи, як подякувати. Прошепотів: «Не кажіть Соломії. Не хочу чути про неї нічого».
Людмила усміхнулася, кивнула. Вона не зробила нічого надзвичайного. Просто вчинила по-людськи. А це сьогодні вже наче подвиг.