Богдан замовив авто, коли дружину виписали з лікарні, і разом із сусідом заніс її до хати. «Все буде добре, говорив він, обіймаючи її. Головне, щоб ти жила. Хоч сиди, хоч говоріть зі мною Тільки живи. Я все подолаю. Лиш не покидай мене, моя пташко»
У свої 35 Катерина вже змирилася з думкою, що жіноче щастя їй не судилося, але доля звела їх із Богданом, коли обом було під сорок. Він три роки як поховав першу дружину, а Катерина не була заміжньою, хоча й мала сина. У молодості закохалася в чорнявого Василя, який обіцяв одружитися, але виявився одруженим. Навіть його дружина приїжджала благати Катерину не руйнувати сімю. Та відступила, а сина Андрія вирішила залишити.
Андрій став для неї всім гарно вчився, після школи вступив до університету. Богдан час від часу навідувався, запрошував до себе. Катерині він подобався, але вагалася соромилася свого минулого. Одного вечора син сам сказав: «Мамо, я не проти. Дядько Богдан порядний чоловік. Головне, щоб ти була щаслива.»
Так і зажили. Розписалися, влаштували скромне весілля. Катерина працювала у сільській бібліотеці, Богдан був агрономом. Разом господарювали, доглядали за городом, тримали курчат і поросят. Любили один одного, хоч спільних дітей Бог не дав.
Сини одружилися, зявилися онуки. На свята у їхній хаті гуляли всі Катерина й Богдан готували смачні гостинці: домашні яйця, сир, ковбасу, пироги. Сиділи за столом, дивилися на онуків і раділи, що в них така велика родина.
Але вночі, лягаючи спати, кожен думав одне: хоч би не залишитися тут самому
Роки взяли своє. Одного ранку Катерині стало зле, коли варила борщ. Впала, не встояла на ногах. Богдан із сусідами викликав швидку. Лікарі діагностували інсульт ходити вона більше не змогла. Андрій із дружиною приїжджали, залишили гроші на ліки та поїхали.
Богдан не відходив від неї. Через місяць вона вже могла сидіти у кріслі. Разом чистили овочі, пекли хліб, обговорювали, як переживуть зиму.
Але одного дня приїхали діти. Невістка Оксана, оглянувши хату, рішуче сказала:
«Вас доведеться розділити. Матір заберемо наступного тижня. А ви, тату, їдьте до сина.»
Богдан здригнувся: «Як так? Ми ж ніколи не розлучалися»
«Раніше ви справлялися самі, а тепер інакше.»
Коли діти поїхали, обидва сиділи мовчки. Кожен із них молився, щоб не прокинутися вранці.
Наступного тижня сини приїхали за речами. Богдан сидів біля ліжка Катерини, тримав її за руку й шепотів:
«Пробач, кохана Десь ми помилилися, як виховували їх. Тепер нас розкидають, як непотрібних Люблю тебе.»
Катерина хотіла погладити його, але руки не слухалися. Богдан вийшов, витираючи сльози. А коли сини загортали її в ковдру, щоб винести, вона подумала: як символічно Надії не стало ще до вечора.
А через тиждень, на Покрову, вони знову були разом тепер уже назавжди.
