Олежу, лишень подивись на цю красу! з захопленням вигукнула Соломія, зі смаглявою шкірою та очима, що сяяли, немов зорі. Розкинувши руки, вона, здавалося, обіймала нескінченне море.
Її каштанові кучері, трохи вигорілі на сонці, грайливо майоріли на вітрі. Я ж казала, що цей місяць буде найкращим у нашому житті!
Олежко, що стояв поруч на білому піску, поправив соломяний капелюх і посміхнувся. Зовні спокій, але всередині його серце стискалося від тривоги. Думка, що це може бути останній шанс повернути втрачене щастя, не давала спокою.
Так, Соню, цей місяць справді буде найкращим, відповів він, намагаючись, щоб голос звучав легко. Ти завжди вміла бути правою.
Але важкість лишилася після слів лікаря два місяці тому: «Онкологія, пізня стадія, два-три місяці». І ось вони тут на морі, бо Соломія рішуче вирішила жити, а не здаватися.
Підемо купатися? із блиском в очах схопила його за руку Соломія. Не сумуй, Олежу! Памятаєш, як у юності стрибали у річку біля бабусі? Ти тоді боявся, що течія знесла б твої плавки!
Олежко розсміявся, і на мить біль відступила. Саме так Соломія вміла виривати його з пастки журби.
Я не боявся, я був обережний, жартівливо відповів він. Гаразд, біжимо, але якщо акула мене зїсть знай, сама винувата.
Заливаючись сміхом, ніби двійко підлітків, вони побігли до води. Соломія гралася у хвилях, а Олежко дивився на неї, затамувавши подих. Його серце сповнювалося любовю та болем одночасно. Вона була прекрасна, і він кохав її більше за все. Втратити її здавалося неможливим, але страшним.
«Любов дає сили вірити, навіть коли час супротив нас».
Їхня історія почалася у десятому класі в маленькому провінційному містечку, де всі знали одне одного. Соломія зявилася в школі, немов яскрава комета новенька, з блискучею усмішкою та довгим каштановим волоссям, яке могло розтопити навіть найчорствіше серце.
Переїхавши із сімєю із сусіднього міста, вона одразу стала центром уваги. Олежко, високий і незграбний, із книжкою в руках, не вірив, що вона зверне на нього увагу. Але одного разу на шкільній дискотеці він наважився запросити її на повільний танець.
Ти якийсь інший, сказала вона, дивлячись йому в очі. Ти не намагаєшся бути кращим за інших.
А ти не боїшся, що я наступлю тобі на ноги? з усмішкою запитав він. Її сміх був відповіддю, і з того вечора вони стали близькими друзями.
Після школи Олежко поїхав навчатися до Києва на інженера, Соломія до Львова на філологію. Вони обмінювалися довгими листами, поспішаючи на канікули, щоб бути разом. Розлука лише зміцнила їхні почуття.
У двадцять два роки, ледь отримавши дипломи, вони розписалися. Весілля було скромним у місцевому Будинку культури, прикрашеному штучними квітами. На фоні лунали хіти Софії Ротару. Щастя переповнювало їх, і дрібниці були неважливі.
Але почалося звичайне, інколи важке життя. Вони знімали маленьку квартиру, працювали без відпочинку, мріючи про власний будинок і кавярню. Втома та побутові проблеми ставали причиною свар