Щоденник.
Не знаю, як витягнути його з цієї прірви. Не знаю, як допомогти, коли материнське сердце розривається від болю й безсилля.
Мій син, Дмитро, народився від щирої, міцної любові. Ми з його батьком віддали йому все: сили, час, надії, молодість. Виховували чесним, добрим, чуйним. Єдине, чого чекали від життя аби він виріс, знайшов гарну дівчину, створив сімю та подарував нам онуків. Просте людське щастя, і більше нічого.
Але все пішло зовсім не так.
Три роки тому, коли Дмитру щойно виповнилося девятнадцять, він звязався з жінкою, яка ледь не старша за нього на ціле покоління. Розлучена, з дитиною, зі складною долею та, як згодом зясувалося, не менш складним характером.
Я й зараз не можу спокійно згадувати, як дізналася, що вона не може мати дітей. Син тоді сказав: «Мамо, не сподівайся. Чуда не буде». У мене під ногами земля захиталася.
Метушилася по хаті, ридала, благала чоловіка поговорити з Дмитром. А він мовчав, лише палив цигарку за цигаркою. Потім промовив: «Якщо будемо йти проти втратимо його». Ми підкорилися. Я закусила губи, прийняла ту жінку заради сина.
Та виявилася вона надто хитра. Гостроглаза, вміла крутити. Не раз ловила її на флірті з іншими, чула підозрілі розмови, помічала дивні зникнення. Але перед Дмитром ніжна, слухняна, посміхалася, гладила його по щоках. І він їй вірив. Не мені їй. Своїй матері ні, а їй так.
Одного разу ми з чоловіком збиралися до друзів у сусіднє місто. Вже стояли на автостанції, коли я раптом зрозуміла: забула вдома квитки. Побігла назад, швидко, ледь дихаючи. І раптом бачу: біля нашого будинку стоїть чужа машина.
Не стала дзвонити. У сумці були ключі, і я тихо, майже безшумно, увійшла. Наче серце вже знало, що знайде щось жахливе.
У спальні, на нашому ліжку, я побачила її. З якимсь типом, який, як зясувалося, лише тиждень тому вийшов з тюрми. Усі в окрузі вже встигли пошкодувати, що він повернувся. А вона привела його до себе. У дім, де живе мій син. Я застигла на місці.
Знала: якщо просто розповім, Дмитро мені не повірить. Тому збрехала. Зателефонувала йому на роботу він тоді працював у кавярні неподалік і сказала, що стою біля дверей, забула ключ. Хай прийде і відкриє. Хотіла, аби він сам побачив, кого обіймає та називає дружиною.
Він прийшов швидко. Відчинив двері, увійшов, і все. Ні слів, ні крику. Лише почервонів, сів на підлогу й заплакав. Як дитина. Як той маленький хлопчик, якого я колисала на руках. Повторював лише одне: «Чому?..»
З того дня він не той. Наче тінь. Не сміється, не жартує, не розмовляє. Ходить, немов під водою. Вона досі живе з ним. Досі красунВона досі живе з ним, а я дивлюсь у вікно й шепчу: “Сину мій, коли ж ти нарешті прокинешся?”