«Мамо» тихо промовив Віктор, коли вони залишилися удвох на кухні. «Я давно думав, чи варто вам це казати.»
Катерина подивилася на нього. Не звикла, щоб зять так раптово хотів поговорити насамоті.
«Що таке, Вікторе?» обережно запитала вона, витираючи склянки.
Віктор на мить замовк, потім продовжив:
«Я бачу, що ви завжди живете для інших. Для Оленки, для Софійки А про себе забуваєте. Ви ж ще молода жінка пятдесят один рік! а ходите, наче життя вже закінчилося. Так не годиться.»
Катерина вимушено посміхнулася:
«Та годі вам, Вікторе. Як інакше? Чоловік пішов до молодшої, роботу втратила. Що в мене лишилося бути бабусею.»
Віктор рішуче похитав головою:
«Я так не вважаю. Ви сильна, розумна, гарна жінка. І хочу, щоб ви знали: ви зовсім не самотні.»
Катерині стиснулося серце. У його очах була така теплота, що аж лякало.
«Вікторе» збентежено прошепотіла вона. «До чого це ви?»
Чоловік наблизився, але зупинився, ніби стримуючи себе.
«Не треба нічого казати. Просто запамятайте: є хтось, хто вас справді цінує.»
Катя замовкла. Його слова лунали в ній усю ніч.
Наступні тижні минули звично: садочок, аптека, домашні клопоти. Але слова Віктора не давали їй спокою. Хоч він більше нічого подібного не казав, Катерина раз-у-раз ловила себе на тому, що шукає його погляд.
Якось по дорозі з онукою додому вона несподівано зустріла Миколу. Колишній чоловік ішов під ручку з Яриною. Він виглядав втомленим, постарілим.
«Привіт» сухо кивнув він. «Як справи?»
«Нормально» спокійно відповіла Катерина. «Не скаржусь.»
Ярина оглянула її з ніг до голови й язливо кинула:
«Все така ж проста.»
Катя лише посміхнулася. Вперше відчула: їй нічого не треба доводити. Вона знала її сила не в сукнях чи макіяжі.
Незабаром їй подзвонила подруга з університету й запропонувала роботу викладати в технічному коледжі. Катя довго вагалася, але згодилася.
Ця робота повернула їй радість життя. Вона знову готувала лекції, перевіряла роботи, надихала студентів. Вони слухали її з повагою, і Катерина відчувала себе майже молодою.
Якось ввечері, коли вона йшла додому, біля будинку її чекав Віктор з невеличким букетиком польових квітів.
«Це вам» ніяково простягнув він. «Так, без приводу.»
У Катерини учасно забилося серце.
«Вікторе, ви ж розумієте, що це не правильно» прошепотіла вона.
«Неправильно заперечувати своє серце» відповів він. «Ви заслуговуєте на щастя.»
Катя ледве стримала сльози. Взяла квіти, прошепотіла: «Дякую» і швидко піднялася сходами.
Тієї ночі довго не спалося. Вона знала не може відбирати в доньки те, що належить їй. Але вперше за багато років відчула: її серце ще живе. І ще здатне любити.
Вранці вона прийняла рішення. Скликала Оленку й Віктора за стіл.
«Любі мої» почала вона. «Я вдячна вам обом. Але тепер буде інакше. Я теж живу. Не хочу бути лише бабусею, яка все на себе бере. У мене нова робота, я ремонтую квартиру, і вирішила: поїду. Хочу побачити море, про яке завжди мріяла.»
Оленка очоломлено подивилася на неї:
«Мамо ти ніколи про це не казала.»
«Тепер настав час» рішуче відповіла Катерина. «Не бійтеся, я завжди буду поруч. Але житиму тепер і для себе.»
Віктор мовчав, але в його погляді читалися повага й тепло.
За кілька місяців Катерина змінилася. Купила нові сукні, записалася на курси англійської й повернулася до давнього захоплення почала малювати.
Коли на її день народження зібралася родина, за столом сиділа вже не зламана самотня жінка, а сяюча, яка повірила в себе.
«Будьмо, мамо!» підняла келих Оленка. «За жінку, яка нарешті навчилася любити саму себе!»
Брязнули келихи, сміх наповнив кімнату. А Катерина подумала з усмішкою: «Так. Тепер моє життя справді починається.»