За тобою мати прийшла, збирайся.
Буває, що кожна дитина в дитячому будинку чекає цих слів. Але Марійка здригнулася, ніби від ляпаса.
Ну ж бо, збирайся, що сидиш?
Ганна Петрівна дивилася на неї, не розуміючи, чому дівчина зовсім не радіє. Адже життя в дитбудинку не мед. Багато хто втікав звідти просто на вулицю. А тут Марійку повертають у рідний дім, а вона наче невдоволена.
Не хочу, промовила вона, відвертаючись до вікна. Її подруга Оксана скоса глянула на неї, але мовчала. Їй теж була незрозуміла така реакція. Сама б Оксана з радістю повернулася б додому, та кому вона там потрібна?
Марійко, ну що з тобою? спитала Ганна Петрівна. Там мати тебе чекає.
Не хочу її бачити. І назад до неї не піду.
Інші дівчата теж прислухалися, і Ганна Петрівна вирішила, що ця розмова не для сторонніх вух.
Ходи зі мною.
Вихователька відвела Марійку до кабінету й співчутливо подивилася на неї.
Твоя мати, звісно, наробила помилок. Але вона намагається виправитися. Інакше б їй не дозволили тебе забрати.
Думаєте, це вперше? Марійка хмикнула й похитала головою. Я в дитбудинку вже вдруге. Коли мене забрали перший раз, мати вдавала, що виправилася. Прибрала пляшки, купила їжу, влаштувалася на роботу. А коли прийшли з перевіркою, усе виглядало гарно. А потім мене повернули і вона знову розслабилася. Я їй потрібна лише для допомоги.
Марійко, але я на це не вплину. Та й удома, мабуть, краще, намагалася вмовити Ганна Петрівна.
Краще?! А ви знаєте, що таке голодувати? Або йти до школи в дірявих черевиках, коли за вікном мінус двадцять? Або ховатися в кімнаті й молитися, щоб мамині собутильники до тебе не зайшли? Чому її, зрештою, не позбавлять батьківських прав?!
У Марійки на очах виступили сльози. Так, їй не подобалося в дитбудинку, але тут вона знала, що її нагодують, вдягнуть і що вона в безпеці. А вдома інакше.
Я нічим тобі не допоможу, зітхнула вихователька.
Їй було щиро шкода Марійку. Дівчина розумна, жвава, що нечасто буває в дитбудинку. Можливо, і її мати колись була цікавою людиною, поки не спилася. І попри те, що Ганна Петрівна працювала тут сім років, вона вперше побачила дитину, яка не хотіла їхати додому.
А я можу сама жити? спитала Марійка. Пішла б працювати, зняла б кімнату.
Лише коли станеш повнолітньою, похитала головою Ганна Петрівна.
Мені вже майже шістнадцять! Я доросла!
Ганна Петрівна теж думала, що Марійка для свого віку занадто доросла. Але нічого зробити не могла.
На жаль, ти маєш бути під опікою. Може, є хтось, хто міг би тебе взяти? спитала вона. І подала б на позбавлення матері прав.
У мене нікого нема… Поки була жива бабуся, ще якось, а тепер нестерпно.
А батько?
Теж спився… Помер.
Марійка сказала це так спокійно, ніби це звичайна річ. Хоча в її випадку так і було.
У нього нема родичів?
Марійка задумалася.
Наче була його мати, але я її не знаю. Вона з ним не спілкувалася. І я її розумію, хмикнула вона. Я б теж не спілкувалася.
Давай так, нахилилася Ганна Петрівна, ти спробуєш пожити з матірю, а я пошукаю твою бабусю. Домовились?
Марійка кивнула. Що їй залишалося?
Звичайно, мати влаштувала цілий спектакль. Кинулася до дочки, голосно ридала, благала пробачення.
Але Марійка навіть не зворухнулася. Вона знала: варто їм повернутися додому і все стане, як було.
Так і сталося. Перший день мати ще трималася, а на другий вже принесла з магазину горілку.
І все пішло по колу. Мати пила, її звільнили з роботи. Марійка знову опинилася в пеклі.
Коли через кілька місяців до неї в кімнату вночі ввалився пяний чоловік, і Марійка ледве його вигнала, вона зрозуміла досить.
На щастя, Ганна Петрівна дала їй свій номер. І Марійка подзвонила. Сказала, що або йти на вулицю, або повертатися в дитбудинк.
Я знайшла твою бабусю, сказала жінка. Спробую з нею поговорити. Якщо погодиться візьме опіку.
Марійка напол