**Щоденник Віктора**
Життя штука несправедлива, і не лише жінкам не щастить у сімейних справах. Я, Віктор Коваленко, теж з такою долею стикався. Тридцять вісім років, а щастя в родині так і не знайшов. Двічі намагався один шлюб офіційний, другий без реєстрації. І що? Нічого доброго. Де моє щастя? Чому воно мене оминає? Чому мені трапляються не ті жінки, чи я їх не там шукаю?
Я завжди старався бути добрим. Усіх жалував, усім допомагав. Навіть знайомі казали: «Віть, тобі треба у добрі чаклуни йти. Не вистачить твоєї доброти на всіх». Але я таким уродився. Живу з батьками в селі, у нас великий дім, господарство. Руки золоті і зварювальник, і водій, і столяр, і електрик. Тому у селі мене завжди чекають. А ще працюю на вахті заробляю непогано. А як повертаюсь додому сусіди вже чекають: то кому трактор полагодити, то кому хату підремонтувати.
«Сину, ну коли ж ти навчишся відмовляти?» лає мене мати. «Приїхав відпочити, а знову працюєш!»
«Мамо, ну людям же треба допомогти», відповідаю.
«Люди хитрі, сину. Ти їм безкоштовно все робиш, а вони цим користуються», нарікає вона.
«Та годі, мамо, з мене не втече», завжди так казав.
У двадцять два я одружився з Марічкою. Вона була молодша за мене на два роки, гарна й жвава. Матері вона не подобалася: «Треба брати за дружину тиху й скромну, а не таку як твоя Марічка. Вона в свої двадцять уже багато чого бачила, а ти познайомився і одразу до ЗАГСу!»
«Мамо, тобі завжди щось не так!» відбрикувався я.
Жили ми у батьків, але окремий вхід мали. Як тільки я виїжджав на вахту, у Марічки починалося «веселе» життя. Вона дочекається, поки у батьків світло погасне значить, лягли спати і тихенько тікає з хати. Не через калітку із вікон видно, а через город. Бігає на танці, а потім її хтось із хлопців провожає.
Одного разу матері стало погано, батько пішов до нас а Марічки вдома немає. Розгубився: «Де ж ця дівчина поділася?» і побіг до сусідки. Врятували матір, а вранці батько вже чекав Марічку з розпитуваннями. Вона відбрехувалася: «У мами була, їй погано стало». Батько подумав може, і справді.
Але одного разу я приїхав раніше, пізно ввечері. Постукав у вікно довго не відчиняла. Потім почув шум із кухні а там якийсь чоловік вистрибує у вікно! Я онімів. Марічка випустила його, а той, похиливши голову, шуганув геть.
«Хто це?» суворо запитав я.
«Та ніхто. Яка тобі різниця?» відповіла вона.
«Не знав, що ти така гуляща», лише вимовив я.
Наступного дня вона зібрала речі й пішла до матері. Незабаром ми розлучилися.
«Ну що, синку, тепер зрозумів, чому я казала про Марічку?» сказала мати.
«Та годі, мамо», відповів я.
А через деякий час Марічка повернулася: «Мені позбавлятися від дитини чи народжувати? Твоя вона».
«Ну раз моя народжуй. Допомагатиму».
І вже девять років я плачу аліменти, купую синові одяг. Мати нарікає: «Дурень ти, Віть! Хіба ж не бачиш хлопчик на тебе зовсім не схожий!»
«Хай собі кажуть, відповідаю. Марічка сказала, що мій. Не кину».
Потім я зустрів Ганну з сусіднього села, сама виховувала доньку. Жили разом, але не розписувалися. Допомагав їй і Марічці одночасно. Ганна з батьками добре спілкувалася, мати хвалила: «Молодець, Ганнуся, і корову подоїть, і в хазяйстві допоможе».
Але одного разу знайомий із її села каже: «Віть, а ти Ганну вигнав?»
«Ні, вона до матері поїхала та захворіла».
«Та годі тобі! Вона з колишнім знову зійшлася!»
Я не повірив, але одного разу приїхав без попередження і знову той самий сценарій: чужий чоловік у хаті. Ганнина мати, здорова й жвава, зустріла мене на порозі.
«Який же ти простак! лаяла мене мати. Довіряй, але перевіряй!»
Але я не змінився. Зрештою мати вмовила мене придивитися до сусідки Оленки. Не красуня, але тиха, господарська. Ми зблизилися вона пиріжків напекла, принесла. І я зрозумів кращої дружини мені не знайти.
Одружилися. Виявилося, вона ще зі школи мене любила, але нікому не казала.
«Оленко, ми б стільки років разом жили!» гнівався я.
А вона лише усміхалася: «Ще встигнемо, Вітю. Мені всього тридцять два».
А мати моя й сусідка Зіна тепер зовсім як рідні. Обидві щасливі.
**Вивчене:** Довіряй, але дивись, кому. Іноді щастя вже поряд треба лише роздивитися.