Уві сні, немов у казці, пролунав голос: “Бачу тебе, не ховайся. Що ти робиш у нашому підїзді?” кіт провинувато підняв погляд, мовчки перебираючи лапами, важкими від морозу, на краю маленької калюжі, що утворилася від талого снігу на його шерсті.
Ніхто вже не памятав, коли саме цей пухнастий бродяга зявився у дворі. Він жив тихо, майже непомітно, як тінь гарний, але брудний і знеможений. Лише знали, що прийшов він навесні.
Дівчина на імя Олеся іноді годувала його, як могла, піклувалася: у холод відчиняла підвальні двері, якщо вони не були замкнені, стелила старі одяги, а одного разу навіть обмазала його лапу зеленою фарбою, коли побачила рану.
Так і жив кіт мовчки, обережно, немов примарний
Але одного дня він побачив, як та сама Олеся у білій сукні, з квітами у волоссі, вийшла з підїзду під руку з чоловіком у святковому костюмі. Навколо них люди, сміх, оплески. Всі сіли в прикрашені стрічками машини й поїхали. І з того дня Олесю більше ніхто не бачив.
Кіт залишився сам. Від голоду вночі він підкрадався до смітників у темряві було тихіше, і був шанс знайти щось їстівне, перш ніж повернуться безпритульні собаки.
Найголовніше уникати тих злих псів. Так він і виживав Аж поки не вдарили лютькі морози, а новий двірник не вигнав його з підвалу, постійно зачиняючи двері.
Куди йти? Замерзлий, він намагався пролезти у підїзд. Але й там його не чекали: одні просто виганяли, інші штовхали, кричали. Ніхто не хотів впустити тремтячу тварину.
У розпачі, одного вечора, він заліз у крайній пятиповерховий будинок. В нього вже не було сил ні боятися, ні сподіватися. Йому було все одно лише б не замерзнути цієї ночі.
Першою його помітила Ганна Степанівна, яку всі звали тітка Ганя. Вона жила на другому поверсі і саме перевіряла поштову скриньку чекала квитанцію за квартиру. Сувора, але справедлива жінка, її поважали у дворі. У будь-якій суперечці вона могла прямо сказати правду, тому й місцевий ОСББ її поважав.
Кіт, який потрапив у підїзд разом з кимось, притулився біля батареї у кутку сходів, ледве дихаючи. Його шерсть була обледеніла, а в очах благання й виснаження.
“Бачу тебе, не ховайся. Що тебе сюди привело? Замерз, голодний, так?” сердито промовила тітка Ганя.
Кіт провинувато підвів погляд, ледве рухаючи закостенілими лапами, під якими повільно танув лід.
“Ну і що з тобою робити Зачекай хвилинку”
Вона знала, що таке голод. Її ноги, змучені ще з часів блокади, ледве слухалися, але вона піднялася до своєї квартири й повернулася з мискою їжі, водою та старим, міллям проїденим светром.
“На, їж. Бідолашний, не бійся, не заберу,” зітхнула вона, дивлячись, як кіт, ледве не давлючись, їв гречку з шматочками печінки.
Вона постелила светер, а потім пішла, зовсім забувши про квитанцію
Кіт, який уперше за довгий час почувався добре, вирішив: це його дім, а сувора, але добра жінка його господиня.
Щоб його не прогнали, як раніше, він поводився тихо й дисципліновано, немов у минулому житті, коли ще був домашнім улюбленцем. Тітка Ганя дала йому імя Мурчик.
Але не всім мешканцям сподобався новий сусід. З третього поверху зійшли Пастушенки. Едуард Альбертович зупинився перед тіткою Ганею, невдоволено оглядаючи кота.
“Що це за зоопарк у нас у підїзді?”
Його дружина, закутана в розкішне хутро, демонстративно затулила ніс.
“Едік, від цього кота смердить!”
“Викинь його звідси!” наказав чоловік.
Тітка Ганя випросталася:
“А чому? Він нікому не заважає. Нікуди не лізе сидить собі.”
“Гаразд, зараз викличу поліцію, санстанцію заберуть, і вам штраф випишуть. Це місце загального користування!”
“Чудово. А я подамся до ДБР. Нехай перевірять, як звичайний комірник живе, наче поміщик, щодня виносячи зі складу дефіцит. Сусіди підтвердять. Спробуйте тільки торкнутися кота і ви пошкодуєте.”
Відтоді кота залишили в спокої. Навіть рижий боксер Гоша, який завжди був грізним, проходив повз, немов не помічаючи його.
Минуло кілька тижнів, і всі звикли. Але тітка Ганя знала: Мурчику і так небезпечно. Хоч він і наближався лише до неї, але залишався безпритульним.
Вона думала взяти його до себе, але Мурчик уникав квартир, ніби боявся їх. Здавалося, щось жахливе з ним трапилося.
Тітка Ганя не наполягала, сподіваючись, що одного дня він сам наважиться увійти.
І справді, кожного разу, коли господиня зачиняла двері, кіт непомітно йшов слідом, прислухаючись, але далеко не заходив
У л