Сьомий поверх приватної лікарні занурився в мертву тишу. Монотонний піп кардіомонітора, різке світло ламп, що вирізало бліде обличчя Софії після операції на щитоподібній залозі. Вона ледве відходила від наркозу, коли побачила насуплену постать чоловіка біля ліжка.
Очухалась? Чудово. Підпиши ось це. Голос Дмитра був холодним, як січневий вітер.
Софія крізь туман свідомості прошепотіла: Що… що це? Він рвонув паперами: Розлучення. Все вже оформлено. Залишилось тільки підписати.
Вона відчула, ніби під нею розкрилася прірва. Горло перекривав післяопераційний біль, але нутро розривало від ще більшого болю.
Ти… жартуєш? Ні. Годі вже прикидатися, що нас ще щось повязує. Я втомився від твоєї слабкості, від постійних лікарень. Хочу жити для себе. Він говорив спокійно, наче обговорював прогноз погоди, а не кидав дружину після десяти років спільного життя.
Кутки її губ здригнулися, сльози покотилися по обличчю. То ти… вибрав саме цю мить, коли я навіть встати не можу? Дмитро відвів погляд: Не ускладнюй. Так було б рано чи пізно. В мене вже є інша. Вона не хоче ховатися.
Біль у горлі здавався нікчемним поруч із тим, що творилося в душі. Але вона не закричала, не ламала руки лише тихо промовила: Дай ручку. Він здивовано підняв брови: Серйозно? Хіба не ти сказав, що це неминуче?
Дмитро сунув їй кулькову ручку. Її пальці тремтіли, але вона вивела свій підпис «Софія Шевченко». Готово. Щасти вам. Дякую. Частку з продажу квартири перерахую. Бувай.
Він вийшов, не озирнувшись. Двері зачинилися з мяким клацанням. Та не минуло й трьох хвилин, як вони знову відкрилися. У палату увійшов Орест лікар-хірург, що провів операцію, і її давній друг з університетських часів. У руках він тримав історию хвороби та букет білих троянд.
Мені сказали, що Дмитро заходив? Вона кивнула, усміхнувшись крізь сльози: Так. Приніс розлучення. Як ти? Краще, ніж очікувала.
Він сів на край ліжка, поклав квіти на тумбочку і простягнув їй конверт. Це це твій екземпляр документів від адвокатки. Ти ж просила передати, якщо він зявиться.
Софія розпечатала й підписала, не коливаючись. Потім подивилася на Ореста її очі сяяли, наче вперше за рік. Відтепер я житиму лише для себе. Більше ніяких «я повинна», ніякого прикидання сильною. Я поруч. Не замість когось. А просто поруч.
Вона кивнула. По щоках котилася сльоза, але тепер це була сльоза звільнення.
Трохи пізніше Дмитро отримав посилку підписані ним же документи з додатком: маленькою запискою від руки.
*«Дякую, що пішов першим. Інакше я б так і вірила, що нас ще щось тримає. Покинутим тут був не я. Це ти бо втратив назавжди ту, що любила тебе всією душею.»*
Саме тоді він усвідомив: той, хто вважав себе переможцем, насправді залишився з порожнечею.