Я візьму вашу дівчинку до свого класу, якщо ви не заперечуєте, промовила вчителька, яка випадково почула розмову моєї мами, завуча та ще одної педагоги.
Але та вчителька, до чиєї групи мама намагалася мене прилаштувати, категорично відмовлялася.
Вона ж у вас двійкаркою буде, вимовила вона різко. Читати не вміє, навіть склади скласти не може. Хіба таке буває, щоб у “А” класі сиділи двійкарі?
Вона мала рацію. Я дійсно не вміла ні читати, ні писати. Мама не встигала займатися зі мною, бо я категорично відмовлялася літом сидіти над букварем. Я хотіла бігати, досліджувати кожен куточок двору, вилазити на дерева. “Цілісні дні на вулиці пропадаєш!” скаржилася мати. А я не могла зупинитися мені треба було пізнати весь світ навколо.
Але Ганна Петрівна щось у мене розгледіла. Так я потрапила до “Б” класу. Поведінка залишалася жахливою, але навчалася я на відмінно. Їй вдавалося розкрити таланти кожної дитини.
Ми її обожнювали! У нашому класі до пятого не було навіть трійкарів лише відмінники. Інакше в Ганни Петрівни навчатися було неможливо.
Вона вже була на пенсії, коли ми закінчували початкову школу. Власних дітей у неї не було, і за чоловіка вона не виходила. Все життя віддала учням.
У вихідні ми часто збиралися в неї вдома це було свято. У її хаті завжди пахло свіжими квітами, стояли вазочки з рідкісними тоді цукерками. Часто ми заставали у неї колишніх учнів, які ділилися історіями зі шкільних років. І ми мріяли, що колись теж повертатимемося, приноситимете солодощі та розповідатимемо новим дітям про свої пригоди.
Ганна Петрівна жила одна в просторій квартирі, яку отримала від батьків. Скромно, але з достоїнством. На полицях стояли речі, подаровані учнями, а одна кімната була заставлена книгами.
Саме там, у старому кріслі, вона сиділа, а ми, немов пташенята, тіснилися на килимі біля її ніг. Вона брала книгу, читала нам, а потім ми гаряче обговорювали прочитане. Вона знала все про митців, композиторів, ставила платівки, відкриваючи нам світ мистецтва.
На початку кожного сезону ми йшли з мольбертами до парку біля її будинку. Там, у тиші, ми малювали природу кожен так, як її бачив. Лише взимку ми залишалися в її хаті, спостерігаючи за снігом за вікном. А її картини були справжніми шедеврами і вона дарувала їх нам. Ми грали в шахи, і переможець отримував приз.
Після школи ми часто навідувалися до неї. Вона випустила ще один клас, пішла зі школи, але не на спокій продовжувала вчити дітей вдома.
Ганна Петрівна пішла у вісімдесят років. Сидячи у своєму кріслі з книгою в руках, вона ніби заснула. Поруч була її учениця, Наталка вже доросла жінка, лікарка, яка після змін завжди заходила до своєї вчительки.
Я ніколи не бачила стільки сліз на похоронах. Квітів було безліч, а слова вимовлялися через біль.
Ганна Петрівна не мала власної родини але її родиною були ми. Вона памятала кожного, для кожного знаходила теплі слова, не намагаючись виглядати суворо. Ми самі хотіли її слухати.
Як сказав один із її учнів: “Вона була не просто вчителькою. Вона була першим провідником у світ знань, доброти і дива. Вона показала нам, наскільки прекрасним може бути життя.”