**СУПУТНИЦЯ**
Оголошення про посадку вже звучало, й Віктор вийшов на перон. Повертався додому після тижневого відрядження. Зайшов у плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки розташовувався, почув важке дихання за спиною. Обернувся літня жінка з валізкою на колесиках, більше схожою на рюкзак, у осінньому пальті та барвистій хустці стояла навпроти, намагаючись відсапатися.
«Ну от, подумав Віктор, бабуся, мабуть, моя сусідка, зараз почне випрошувати нижнє місце».
Подивись, сину, у мене, здається, нижнє, відсапавшись, промовила пасажирка.
Місце справді було нижнє. Вона почала метушитися, розкладаючи речі. Віктор помітив, що сусідці років сімдесят. «Оце так, подумав він, і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться».
Жінка нарешті сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон заходили пасажири, але верхні місця їхнього купе залишалися вільними. Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою сусідкою, з якою навіть поговорити нема про що.
Потяг рушив. Незабаром з’явилася провідниця принесла білизну. Жінка одразу ж заклопоталася, акуратно розстилаючи простирадло й підкручуючи кутки. Потім знову сіла й перша заговорила:
Незвично мені таке ліжко, вдома в мене м’яка постіль, а тут боки помну. З самої молодості не їздила, вже й не сподівалася, що колись вирушу.
Віктор кивнув і мовчав.
Мене Ганна Семенівна звуть. А вас як називають?
Віктор.
А по батькові?
Матвійович. Можна просто Віктор.
Ну, звісно, ти ще молодий, можна й по імені. До гостей їдеш?
Чому до гостей? здивувався Віктор. Із відрядження додому повертаюся.
Ото як! Додому це добре. А я ось із дому на старість літ. Жінка раптом замовкла й почала дивитися у вікно. Вікторові здалося, що в її очах блиснули сльози, хоча вона й не плакала. Йому стало соромно, що спочатку так непривітно поставився до сусідки.
А ви теж додому, чи із дому? вирішивши згладити свою холодність, запитав Віктор.
Із дому, сину, із дому. Ось і незвично мені. Тут їхати лише добу, а все одно тривожно в дорозі.
А до кого ж ви їдете?
До доньки, Ганна Семенівна дістала з кишені хусточку й витерла сльозу.
Так радіти треба, а ви плачете.
Та я й радію. П’ять років не бачила доньку, вже думала, що й не побачу більше.
Загубилися чи що?
Загубилися, сину, за власною волею загубилися. Характери наші спокою не давали, гордині