“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше за спільне проживання?” жартували з Наді чоловіки.
“Я на тридцятиріччя закінчення університету не піду, бо потім депресія накриє. Нехай йдуть ті, хто щороку ходить їм не помітно, як вони змінилися”, відповіла Надія подрузі по телефону.
“А ти як зараз виглядаєш, що так лякаєшся?” здивувалася Оксана. “Ми ж зустрічалися пять років тому, і ти була нічого собі. Сильно поповніла чи що?”
“Та до чого це? Просто не хочу, і все, не переконуй, Ксю!”
Надя вже збиралася закінчувати розмову, сподіваючись, що Оксана відстане, але та вчепилася міцніше:
“Надю, у нас і так рядки порідшали”.
“Що, хтось помер?” Надя мимоволі злякалася. Вона вважала себе вже не дуже молодою, але й не настільки, щоб однолітки почали відходити у вічність.
“Та ні, просто дехто з країни виїхав. А покійний у нас був Богдан Гринь, ще двадцять пять років тому молодий ще, я тобі розповідала”.
“Тож не викручуйся! Збирається весь потік чотири групи, а на ділі лише тридцять людей. Ти ж сина вже одружила? Ось і можна трохи розважитися”.
Оксана ще щось говорила, а Надя згадала Богдана. У нього завжди були темні кола під очима й важкий погляд, і хлопці вважали його слабаком.
А виявилося у Богдана було хворе серце. Він добре вчився, мріяв збудувати міст у рідному містечку, але не встиг. А що встигла вона, Надя?
Законхалася в Тараса, бригадира будівельників, куди пішла після інституту. Він працював у їхньому місті вахтами, а потім їхав додому.
Довго зустрічалися, Тарас навіть усім її дружиною називав. Казав, що цивільний шлюб справжнє кохання, без паперів. А коли Надя зрозуміла, що вагітна, Тарас раптом зник. Виявилося у нього троє дітей, а дружина захворіла. Він звільнився, навіть не попрощавшись.
Надя зрозуміла не може вимагати щось від чоловіка з трьома дітьми. Пішла з будівництва, поки не дізналися. Лише один із робітників пожартував на прощання:
“Ну що, свідоцтво про шлюб таки міцніше?”
Але їй було вже байдуже. Влаштувалася в продуктову крамницю біля дому допомогла сусідка. Домовилися, що Надя, навіть з дитиною, працюватиме два дні.
Мати погодилась сидіти з Артемом, але постійно дорікала:
“Я на денному твоє навчання тягнула, а ти, Надько, дурна!”
“Яке коріння, таке й насіння”, відповідала Надя, а потім шкодувала. Обіймались, плакали але що з того?
Тому, коли Оксана запрошувала на зустріч однокурсників, Надя відмовилась. Вони там про родини, роботу розповідатимуть, а вона підлоги миє у підїздах, школі та садочку. Про що їй з ними говорити?
А точніше про що їм з нею
Але Артем виріс вдячним. Літом їздив до бабусі Галини в село копав, садив, допомагав із соліннями. І мати тепер казала: “Щастя, що такий онук виріс”.
Тож які тепер кафе та зустрічі?
Ці думки пролетіли в голові за секунди, коли Оксана наполегливо питала:
“Ти прийдеш? Кафе навпроти гуртожитку, пятниця о третій. Хоч мені буде з ким побалакати”.
Голос у Оксани задрижав, і Надя несподівано погодилась.
Вдома вона відразу пошкодувала. Подивилась у дзеркало сивина, зморшки Але раптом дістала блакитну сукню, яку купили Артем із дружиною на весілля. Тоді її ледве вмовили приміряти, але сукня сподобалась.
Сьогодні Надя одягла її, трохи підфарбувалась та потім стерла. Надто сміливо.
У кафе було шумно. Оксана відразу побачила її: “Надю, та ти ж красуня!”
Вони посиділи, потім Оксану відволікли, і Надя пила сік, слухаючи старі пісні.
“Можна запросити вас на танець?” почула вона. Підняла голову це був Юрко Лисенко з паралельної групи.
“Надю, яка ти гарна! Я нікого не впізнав, а тебе одразу”.
Вони танцювали, мовчали. Потім Юрко сказав:
“Можна провести тебе? Я вже давно сам, але якщо вдома тебе чекає чоловік”
Він провів її. А наступного дня вони зустрілися знову.
Блакитну сукню на весілля допомагала вибирати невістка Оля. Вона вже була у положенні, і Наді було ніяково вона ж наречена у свої роки!
Але Оля прошепотіла: “Надія Іванівно, ви така гарна! Щасливою бути можна у будь-якому віці”.
За весільним столом Надя подивилась на Юрка й подумала: “Тепер і мені можна”.
Вона пробачила себе. І дозволила бути щасливою.