Щоденниковий запис
Сьогодні був дивний день. Всі спогади, всі питання, що мучили мене роками, несподівано знайшли відповідь.
Ти той самий чоловік, який залишив мене біля дитячого будинку? вимовив я, коли побачив на його грудях таку саму родиму пляму, як у мене.
Гаразд, хлопці, мені час! гукнув я, стрибаючи на підніжку вже рушійного потягу. Друзі з перону махали мені, хтось намагався щось крикнути на останок. Я лише посміхнувся.
Три роки минуло з моменту, як я повернувся зі служби. За цей час влаштувався на роботу, поступив на заочне. Але ось так просто взяти й поїхати в інше місто було вперше.
Нас із друзями повязував дитбудинок. Ми були сиротами, а тепер стали дорослими, зі своїми мріями.
Оля та Петро одружилися, взяли квартиру в іпотеку й чекали дитину. Я щиро радився за них, хоча десь глибоко і заздрив. Бо теж хотів родини. Але мій шлях склався інакше.
Ще з малку я намагався зрозуміти: хто я? Чому опинився тут? Спогади були розмиті, немов уривки снів, але десь у душі лишалося тепле відчуття чогось доброго.
Єдине, що знав мене привів чоловік. Молодий, добре одягнений, років тридцяти. Про це розповідала баба Параска прибиральниця, яка тоді ще працювала.
Я тоді була жвава, око як у сокола, казала вона. Дивлюсь у вікно, а він стоїть під ліхтарем, тримає дитину за руку. Хлопчикові років три, не більше.
Говорить із ним серйозно, немов із дорослим. Потім подзвонив у двері і зник. Я за ним, але він непомітно щез.
Впізнала б його одразу. Ніс у нього був особливий гострий, довгий. Машини не було, отже, місцевий. І навіть рукавички дитині не надів.
Я, звісно, нічого не памятав. Але з роками дійшов висновку, що, скоріш за все, це був мій батько. А що сталося з матірю залишалося таємницею.
У дитбудинок мене привели охайно одягненим. Лише одна річ турбувала вихователів велика білувата пляма на грудях, що йшла аж до шиї. Спочатку подумали на опік, але лікарі сказали рідкісна родима пляма. Баба Параска запевняла, що таке передається у спадок.
Що ж, бабо Параско, тепер мені по пляжах ходити й усіх оглядати? жартував я.
Але вона лише зітхала. Вона стала для мене найближчою, майже рідною. Після випуску вона запросила мене до себе:
Поки житла не дадуть живи в мене. Не місце тобі по чужих кутах мотатися.
Тоді я стискував зуби, щоб не заплакати адже я вже був дорослим. Але як забути ті моменти, коли після чергової бійки я приходив до неї в комірчину й ридав, сховавши обличчя у її фартух?
Я завжди намагався захищати слабших, навіть якщо супротивник був старшим. А вона гладила мене по голові й казала:
Молодець, що такий добрий, Ромцю. Але життя з твоїм характером буде нелегким. Дуже нелегким.
Тоді я не розумів цих слів. Лише через роки відчув їхню глибину.
Оля була у дитбудинку від народження. Петро зявився пізніше, коли мені виповнилося одинадцять. Він був замкнутий, крихкий. Його привезли після жаху батьки отруїлися підробленим алкоголем. Спочатку Петро тримався осторонь.
Але одного разу сталося те, що звязало нас назавжди.
Олю не любили. Руда, крихітна, тиха ідеальна жертва для знущань. Одні дражнили, інші смикали за коси, треті просто штовхали. Того дня старші діти розійшлися не на жарт.
Я не витримав кинувся захищати. Але сили були нерівні. Незабаром я вже лежав на підлозі, прикриваючи голову. Оля кричала, розмаху