Одного разу подружня пара з села під Дніпром вирішила перейти старий місток через буйну річку. Цей місток усі в окрузі знали скриплений, похилий, але люди все ж іноді ним користувалися, бо шлях був коротшим.
Того дня Олесь і Марічка йшли по ньому, сміючись. Але раптом під їхніми ногами затріщали дошки, і мостовина почала валитися. Марічка скрикнула, коли її нога провалилася, але Олесь встиг схопити її за руку. Протримавшись ще мить, вони разом звалилися у воду.
Льодяна хвиля обрушилася на них. Течення крутило їх, як лушпайки, а дихати було неможливо кожен подих заливався водою. Олесь, стиснувши зуби, не відпускав дружину, намагаючись випливти. Нарешті йому вдалося вчепитися за корч, що стирчав із води, і підтягнути Марічку.
Вони кричали, благаючи про допомогу, але береги були пусті. І коли Олесь уже почав втрачати надію, за спиною щось зашевелилося. Він озирнувся і аж похолонув. До них повільно йшов велетенський слон. Марічка закричала вони певні були, що це кінець.
Але коли слон підійшов ближче, він простягнув свій хобот. Олесь з острахом узяв Марічку за руку, і слон обережно підняв їх, посадивши собі на спину.
Тремтячи від холоду, вони трималися за його шерсть, поки він ішов крізь бурхливу воду. Кожен його крок був впевненим, ніби він знав цей шлях напамять.
На березі вони вискочили на землю, мокрі й здивовані. Слон ще хвилину дивився на них своїми великими, спокійними очима, а потім розвернувся і пішов у ліс, наче нічого й не трапилося.
А Олесь і Марічка довго стояли, не вірячи, що зараз були на межі загибелі і їх врятував слоник.
