Олена приходила до неї раз на два дні. Залишала їй їжу та воду біля ліжка й виходила.
У мене є сусідка на імя Олена. Її мати багато років живе сама. Колись вона чудово вміла готувати. З радістю стряпала для всієї родини та завжди частувала сусідів.
Але Олені було соромно за свою матір, адже та була простою сільською жінкою, яка все життя працювала на землі. Після смерті чоловіка мати залишилася сама. Олена рідко відвідувала її. А мати почала часто забувати різні речі, іноді навіть говорити дурниці.
Одного разу Олена завітала до матері, і в хаті пахло гарінням. Виявилося, що та забула вимкнути духовку.
Що ти, Боже ж мій, робиш? Навіть підігріти собі їжу не можеш? Зпалиш хату! почала кричати Олена.
Доню, пробач! Це вперше трапилося! мати почала виправдовуватися.
З часом її здоровя погіршувалося. Їй навіть важко було ходити по хаті.
Одного дня вона подзвонила Олені:
Оленко, мені погано! Тиск підскочив! Приїдеш до мене?
А я хіба лікар? Виклич швидку! відповіла Олена й кинула трубку.
Потім мати взагалі перестала виходити з хати, і Олені довелося їздити до неї щотижня. Вона купувала найдешевші продукти, трохи прибирала й виносила сміття. Але при цьому завжди сердилася:
Невже так важко жити охайно? Сама живеш, а скрізь безлад! Тобі не соромно?
Зазвичай Олена хлопала дверима й йшла. Зрештою мати перестала навіть підніматися з ліжка. Олена приходила раз на два дні, залишала їжу й воду й одразу йшла. Одного разу прийшла а мати вже не дихала. Після похорону Олена почала часто приходити на могилу.
Вона постійно повторювала:
Як же я сумую за своєю рідною, найдорожчою мамою! Вона була для мене найдорожчою людиною у світі!
Але чи справді вона памятає лише добро? Чи забула, як знехтувала матірю, як не хотіла допомагати й доглядати за нею? Як так можна?
Сьогодні я зрозумів: любов це не слова над могилою. Це тепле слово, коли воно ще може бути почуте.