Денис наступного дня тривожно повернувся до свого офісу. У голові досі лунали події з ринку: обурені крики людей, погляд жінки, який немов проймав його до глибини душі. Він намагався відігнати ці образи: «Вони нічого не розуміють. Життя це боротьба. Слабкі гинуть, сильні піднімаються».
Але совість все ж свербіла десь усередині. Ті очі… Такі знайомі. Звідки?
Наступного ранку його бізнес-партнер, пан Коваленко, увійшов до кабінету з похмурим виразом обличчя.
Денисе, проблема. Та сцена на ринку… вона в інтернеті. Відео. Люди діляться ним скрізь. Тисячі коментарів, де тебе звинувачують. Якщо негайно не діємо, репутація компанії буде зруйнована.
Що?! різко відповів Денис, але коли побачив на екрані телефону власне обличчя, яке штовхає тендітну жінку, йому стало млосно. Надпис був безжальним: «Мільйонер принизив голодну матір».
Якщо дозволиш пораду, продовжив Коваленко, ти повинен знайти її. Дати їй гроші, житло. Перед камерами. Це має виглядати як благодійність. Єдиний шанс.
Денис стиснув зуби й кивнув. Він ненавидів пояснюватися, але репутація була важливішою за все.
По обіді він повернувся на ринок. І вона знову сиділа там, у тому самому потертому пальті, з тією самою сумною очима. Коли побачила його, не здригнулася. Просто дивилася.
Пані, почав Денис холодно. Я хотів би… виправити вчорашнє. Даю вам гроші. Житло. Їжу.
Жінка довго дивилася на нього. Її погляд був таким, наче вона шукала щось у своїх спогадах. Потім тихо прошепотіла:
Дениску?
Його серце пропустило удар. Це імя… так, так ніжно, його кликала лише одна людина. Мати.
Що ви сказали? голос його тремтів.
Жінка схрестила тремтячі пальці.
Дениску… сину мій… це ти…
Він відступив на крок.
Це неможливо. Моя мати померла. Двадцять років тому.
Її очі наповнилися сльозами.
Ні, сину.