Оце буде інше життя
Навіть у двадцять років Віра не могла уявити, що її чекає попереду. Вона вчилася в університеті, кохала свого Богдана, мріяла про весілля, адже вони вже не раз говорили про це.
Богдан був старший за Віру, він встиг відслужити в армії, коли прийшов на шкільний вечір “осінній бал” вона тоді була одинадцятикласницею. Вона завжди памятала, як уперше побачила його. Хоча й жили в одному місті, більше того вчилися в одній школі, тільки він закінчив її раніше.
“Ой, а хто це такий гарний?” промайнуло у Вірі в голові, коли вона побачила Богдана.
Він увійшов у зал, оглядався, шукав знайомі обличчя, зустрів її погляд і посміхнувся. Вона відразу ж закохалася. Та й як інакше? Він був таким особливим, не схожим на інших хлопців.
“Привіт, я Богдан, а ти хто?” підійшов він до дівчини. Вона зніяковіла, щоки порожевіли. “Запрошую тебе на танець,” взяв її за талію, і вони закружляли.
“Віра…”
Вона майже не відчувала під собою ніг, ніби летіла. Богдан впевнено тримав її за талію, велів за собою, а вона відчувала кожен його рух.
“Віра, значить… А ти легко танцюєш,” усміхався він.
Весь вечір він не відходив від дівчини. Вони домовилися, що він проведе її додому після вечора. І вони йшли, гуляли довго, розставатися не хотілося, але Віра розуміла треба додому, мати хвилюється.
Богдан ніколи не давав їй нудьгувати. Після школи вона вступила до університету в рідному місті. Богдан працював. Він не знав, що таке нудьга чи поганий настрій своєю енергією і радістю він заряжав усіх навколо. У нього було багато друзів. Віра тепер часто бувала з ним у компаніях, на весіллях.
Богдан часто дарував їй троянди навіть серед зими. Кожна їхня зустріч ставала святом. Часто сиділи в кавярнях, їздили на природу удвох чи з друзями.
Коли Віра вчилася на третьому курсі, він її зрадів.
“На новорічні свята ми з тобою їдемо на гірськолижний курорт. Я вже купив два путівки. Навчимо тебе кататися, там класні інструктори, швидко все покажуть.”
“Ура-а, Богданку, ти мій найкращий!” зраділа вона і повисла йому на шиї, а потім раптом згадала: “Ой, але ж я боягузка, боюся з гірки їхати. Хіба ти не знав?” і засміялася.
Ця подорож була незабутньою. Віра швидко навчилася спускатися на лижах, їй аж дуже сподобалося, і було шкода, що ця казка вже закінчується.
Потім було Восьме березня. Богдан приїхав до них додому з двома букетами троянд.
“З вашим жіночим святом,” вручив букет матері Віри, а другий їй. “Це тобі, моя красуня,” говорив він, усміхаючись і цілуючи її в щоку. А вона була в захваті від цих прекрасних квітів.
“Богдане, ну навіщо ти так витрачаєшся?” промовила мати Віри. “Це ж дорого.”
“Та ну, відповів він. Сашко з Валерієм їдуть на заробітки, мене з собою тягнуть. Я теж збираюся. Там тягнуть лінію електропередач, потрібні електромонтери, платять дуже добре. Ось і зароблю на весілля та на машину.”
“Я не хочу, щоб ти їхав,” скрикнула Віра. “Не хочу, Богдане.”
“Я ненадовго, місяці на три-чотири і повернуся. Будемо дзвонитися. Мені дуже хочеться зробити гарне весілля, тобі теж?”
“Так, але можна й скромно. Головне, щоб ми були разом,” трохи сумно промовила дівчина.
Але Богдан уже вирішив і не збирався відступати. Тож Віра не переконала його залишитися. Він поїхав із друзями. Плат