Ви до кого? Ганна Іванівна разом з Петром вийшли на ґанок і дивилися на гостю. Я до Ганни Іванівни! Я внучка, точніше, правнучка її. Я онука Михайла старшого сина Ганни Іванівни.
Ганна Іванівна сиділа на лавочці, залитій весняним сонцем, і відчувала, як тепло проймає її старі кістки. Нарешті прийшла весна. Лише Господу було відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну таку зиму і не витримаю», подумала вона, з полегшенням зітхнувши. Вона не боялася смерті навіть чекала її. Грошей на похорон назбирала, вбрання приготувала. Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
Колись у неї була велика родина чоловік, Іван Петрович, велетень із добрим серцем, та четверо дітей три сини й дочка. Жили дружно, рідко сварилися, допомагали один одному. Та діти виросли й розлетілися, як птахи.
Двоє старших синів вступили до університету, потім розїхалися по містах. Середній навчався погано, але згодом розпочав бізнес, який закрутив його за кордон. Дочка теж не залишилася в селі вилетіла до Києва та незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто приїжджали, листувалися, а з появою мобільників дзвонили. Зявилися онуки. Ганна Іванівна брала стару валізу й їхала до когось із них доглядати малечу.
Та минули роки, і онуки виросли. Дзвінки рідшали, а потім і зовсім припинилися. Робота, свої сімї, власні турботи дітям було не до неї.
Лише коли помер Іван Петрович здоровий, міцний чоловік, який, здавалося, проживе вік, усі зібралися на похорон. А потім знову розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і це минуло.
Ганна Іванівна намагалася телефонувати сама, але відчувала, що їй не раді, і відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї тоді вона тиждень ходила усміхнена.
Якось вона знову сиділа на лавочці, занурена в думи.
Добрий день, тітко Ганно! за парканом стояв молодий хлопець і посміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Петре? Це ти?
Так, тітко Ганно! радісно відповів він і зайшов у двір.
Петро був сином сусідів, які день не могли прожити без сварки. Вона памятала його вічно голодним, у зношеному одязі. Жаліючи хлопця, годувала його, віддавала речі своїх дітей і пускала переночувати, коли батьки знову гуляли.
Не довго ті прожили. Померли. Петра забрали до дитбудинку, і з того часу Ганна Іванівна його не бачила, хоча часто про нього згадувала.
Де ж ти був усі ці роки? запитала вона, розтуляючи обійми.
Спочатку дитбудинок, потім армія, далі навчання. А тепер повернувся додому. Хочу село підняти!
Що там піднімати? махнула рукою Ганна Іванівна. Усі розїхалися.
Нічого, не пропаде!
І почалося в неї нове життя. Петро влаштувався до Левка найбільшого господаря в селі. У вільний час лагодив свою стару хату, що лишилася йому після батьків, а Ганні Іванівні допомагала по господарству.
Вона знову була щасливою. Називала Петра синочком. Так минало три роки.
Їду я, тітко Ганно, одного разу сказав він. Левко зовсім зазнався. Працюй, а платити не хоче. Поїду на заробітки.
Та їдь із Богом!
І знову вона залишилася сама. Іноді навіть плакала від самотності.
***
Добрий день, тітко Ганно! почувся знайомий голос.
Вона підвела голову й побачила за парканом Петра високого, гарно вдягненого чоловіка.
Петре? Невже ти?
Я, тітко Ганно! Повернувся. Назавжди!
Ой, яка радість! заметушилася вона. Заходь, чайку попємо!
Чай добре, усміхнувся він. Але я зараз тільки додому зайду. Не знав, що тебе застану, гостинців не взяв!
Незабаром вони сиділи за столом, пили чай із бабусиних чашок і розмовляли без кінця.
Я вже й на той світ зібралася, Петре, зітхнула Ганна Іванівна.
Навіть не думай! жартівливо погрозив він пальцем. Тепер ми з тобою, тітко Ганно, заживемо! Грошей заробив, господарство розвиватиму. Тобі ще рано!
Господарі! Чи є хто вдома? почувся дівочий голос.
Ганна Іванівна визирнула у вікно у дворі стояла дівчина в легкому пальті та черевиках на підборах.
Ви до кого? вона з Петром вийшли на ґанок.
Я до Ганни Іванівни! Я правнучка її. Онука Михайла.
Вони переглянулися.
Я дзвонила, але телефон не працював. Тому вирішила приїхати просто так!
Заходь, запросила Ганна Іванівна, а Петро узяв у дівчини валізу.
За столом правнучка Олена розповідала про себе:
Місто не моє. Хочу жити в селі! Батьки не розуміють. Дід Михайло запропонував пожити у вас. Каже, якщо сподобається можна залишитися. Вони дзвонили вам, але не дод