“Серце, поранене розпачем: шлях до нових радощів”
“Олесю, між нами все скінчено!” холодно кинув Ігор. “Я хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені це дати. Подав на розлучення! Маєш три дні зібратися. Виїжджаєш зателефонуй. Я житиму у матері, доки не підготую квартиру для дитини та її матері. Так, не дивуйся, моя нова дівчина чекає на малюка! Три дні, Олесю!”
Олеся мовчала, відчуваючи, як земля тікає з-під ніг. Що вона могла відповісти? Пять років вони намагалися завести дитину, але три вагітності закінчилися трагедією. Лікарі запевняли, що вона здорова, але щось щоразу йшло не так. Олеся вела правильний спосіб життя, а під час вагітності була ще обережнішою. Останнього разу їй стало зле на роботі, швидка не встигла…
Двері за Ігорем замкнулися, і Олеся, безсила, впала на диван. Сил збирати речі не було. Куди йти? Після весілля вона жила у тітки, але та померла, а квартиру продав її син. Повернутися у село Загіря, до бабиного дому? Знімати житло? А робота? Питання туманили голову, але часу роздумувати не залишилося.
Вранці двері відчинилися, і в кімнату увійшла свекруха, Ганна.
“Не спиш? Правильно,” сухо промовила вона. “Прийшла стежити, щоб не забрала зайвого.”
“Не збираюся красти старі шкарпетки твого сина,” відрізала Олеся. “Будемо перераховувати мої речі?”
“Яка уперта! А була такою лагідною, тихою. Я ще після першого разу казала Ігоркові, що ти безплідна.”
“Ви для цього прийшли? Тоді мовчіть і дивіться.”
“Куди посуд везеш?” збентежилася свекруха.
“Він мій, від тітки, память про неї.”
“Без нього тут порожньо буде!”
“Це не мої клопоти. Але у вас буде онук.”
“Бери лише своє!”
“Ноутбук мій, кавомашина і мікрохвильовка подарунок від колег. Авто купила до весілля. У твого сина своя.”
“Тобі всього вистачає, а дітей не народжуєш!”
“Це не ваша справа. Мабуть, так Богу до вподоби.”
“Не жалкуєш, так? Може, спеціально так робиш?”
“Нісенітницю несете. Мені боляче навіть думати.”
Олеся оглянула квартиру її речей уже не було. Щітка, косметика, тапочки… Щось важливе вона забула. Свекруха заважала зосередитися. Згадала статуетка котика, память про бабусю. Всередині була схована сережка та перстень не дорогі, але дорогі серцю. Ігор називав їх сміттям. Може, викинув? Олеся відчинила балкон.
“Що там забула?” почувся голос свекрухи. “Збирайся і гайда!”
Котик знайшовся, все на місці. Тепер можна їхати.
“Ось ключі, прощаваймо. Сподіваюся, більше не побачимось.”
Олеся заїхала в офіс. Вона була на лікарняному, але попросила відпустку.
“Усім нам шкода твоєї долі,” сказав керівник. “Але без тебе важко. Трьох тижнів вистачить? Будь готова половина проектів без тебе стоїть.”
“Добре, це відволіче думки. Дякую.”
“Потрібна допомога?”
“Ні.”
“Розберемося з відпускними та премією.”
“Дякую, до речі.”
Олеся не шукала житла поїхала у Загіря. Бабусин дім стояв пусткою після її смерті три роки тому. Матері Олеся не знала та померла під час пологів. Тепер і сама Олеся не змогла стати матірю…
Година дороги і вона біля дому. Старий клен, зарослі ромашки. Востаннє з Ігорем вони були тут восени, готували шашлики. Олеся заїхала у двір, ключ від комори лежав у хаті. Відчинивши двері, вона завмерла. Тиша. Вона стояла серед неї, відчуваючи, що цей старий дім знову стане її прихистком, а сум з часом принесе нове щастя.