Кожного ранку, коли перші промені сонця ще пестили дахи міста, Тарас вставав зі свого невеликого квартирки у старому, трохи похиленому будинку, що стояв за кілька вулиць від центрального парку. Його стара куртка з латками на ліктях наче вбирала в себе світло ранку, немов хотіла злитися з тінями ще сонних дерев. Він ішов повільно, майже волочачи ноги, зі стертим зошитом під пахвою та невеликою полотняною торбинкою, де лежало лише найнеобхідніше: книга, ручка, шматочок хліба та печиво, яке він спек напередодні. Годинника в нього не було час, думав він, був чимось, що не варто відслідковувати.
Прийшовши до парку, Тарас прямував до свого улюбленого лавки під старим дубом, коріння якого трохи піднімало бруківку навколо, а гілки влітку дарували тінь і прохолоду. Ніхто його особливо не помічав. Повз нього бігли бігуни, їхали велосипедисти, гуляли закохані пари з собаками, діти кричали та гралися, а він просто сидів і спостерігав, пропускаючи світ крізь себе. Він не просив грошей, не давав порад, не критикував. Просто дивився. І в цьому погляді було щось, що більшість не розуміла глибоке бажання людського звязку, бути побаченим без умов.
«Оцей дід завжди тут сидить», казали деякі сусіди, з сумішшю цікавості та зневаги. «Мабуть, ще один безхатько, або той, хто розум втратив».
Але Тарас не був безхатьком. Колись він був архітектором, бізнесменом, удівцем, мільйонером. Його життя складалося з хмарочосів, нескінченних нарад, контрактів і вигляду. У нього було все, що, здавалося, варто бажати. Але одного дня, після смерті дружини в автомобільній аварії, він відчув, що все, що побудував, не мало сенсу. Він продав будинок, закрив справи, позбувся майже всього, залишивши лише зошит, улюблену ручку та кілька спогадів, які нагадували йому про те, що колись він любив усім серцем.
Так він опинився на тій лавці. Спочатку ніхто на нього не дивився. Ніхто не сідав поруч. Ніхто не запитував, чи йому холодно, чи голодно, чи просто хочеться поговорити. Тарас не ображався. Щодня, спостерігаючи за людьми, він записував у зошит дрібні нотатки: жінка, що читала газету за кавою; чоловік, який годував голубів сухим хлібом; діти, що бігали між деревами з безглуздими криками. Кожен людський жест був окремим всесвітом, який Тарас фіксував, наче архітектор людських душ.
Аж поки одного дня не зявилася Ярина. Дівчинка з червоною рюкзаком, великими цікавими очима, яка рухалася з такою безпосередністю, наче вірила, що світ це щось добре. Вона підійшла до лавки, де сидів Тарас, і простягнула йому печиво.
«Моя мама каже, щоб я не розмовляла з незнайомцями», промовила вона тихим, але впевненим голосом. «Але ви не схожі на поганого».
Тарас усміхнувся. Це була перша щира усмішка за місяці. Його очі, які бачили бізнес, провали й незворотні втрати, засяяли світлом, яке він вважав вже згаслим.
«Дякую, мала, сказав він. Мене звати Тарас».
З того дня Ярина вітала його щоранку. Іноді приносила квітку зі свого садка, іноді вигадану історію, а іноді просто «привіт», сказаний із такою щирістю, що йому ставало тепло. Тарас почав чекати цих зустрічей із тихою радістю. Його лавка перестала бути лише місцем спостереження тепер це було місце зустрічі, хоч ніхто інший про це й не знав.
Дні минали. Одного разу Ярина не прийшла. Ні наступного дня, ні ще одного. Тарас, вперше за довгий час схвильований, підвівся з лавки й зайшов до крамниці на розі, розпитуючи про неї. Ніхто нічого не знав. Аж поки одна сусідка не сказала, що дівчинка захворіла і лежить у лікарні неподалік.
Тарас не вагався. Пішов до лікарні повільними, але впевненими кроками, наче кожен крок наближав його до чогось важливого. Спочатку йому не дозволили увійти, але коли мати Ярини побачила його через вікно, сказала:
«Це ж ви з тієї лавки?»
Він кивнув.
«Моя донька постійно про вас розповідає. Заходьте».
Ярина була блідою, із гарячковим блиском у очах, але, побачивши Тараса, скрикнула:
«Тарасе! Я думала, ви не прийдете».
А він, із тремтячим голосом, відповів:
«Я нікуди не пішов».
Наступні дні Тарас проводив у лікарні біля Ярини. Читав їй казки, вигадував історії про чарівні парки, розповідав таємниці, які знають лише старі дерева, і разом вони подорожували у світи, що існували лише у тих, хто вірить у магію слів. Іноді Ярина дарувала йому свої малюнки: замки, ріки, тварини, що вміють говорити, і завжди маленьку лавку під деревом.
За місяць Ярина одужала. Повернулася до школи, до парку. І тепер уже не лише Тарас вітав її. Поступово інші діти почали підходити до лавки, цікавлячись тим